Читати книгу - "Степовий вовк"

новий Гаррі то запекло сварилися, то жили в мирі. Часом здавалося, що давній Гаррі остаточно пропав, помер і його поховано, а тоді раптом він знов з'являвся, наказував новому Гаррі, тероризував його, все знав краще за нього, а той, маленький, молодий, соромився, мовчав і давав себе загнати в глухий кут. Іншим часом новий Гаррі брав давнього за горлянку й люто душив його. Скільки тоді було стогону, скільки смертельних сутичок, скільки думок про бритву! Але часто мука й щастя напливали на мене однією хвилею. Таку хвилину я пережив через кілька днів після свого першого прилюдного танцю, коли ввечері зайшов до своєї спальні й з невимовним подивом, страхом і захватом побачив, що на ліжку в мене лежить красуня Марія. З усіх несподіванок, які мені досі влаштовувала Герміна, ця була найприголомшливіша. Бо я ані на мить не сумнівався, що це вона послала мені в ліжко цю райську пташку. Як виняток, я той вечір пробув не з Герміною, бо ходив до кафедрального собору послухати старовинну церковну музику в доброму виконанні,― то була чудова, сумна мандрівка в моє колишнє життя, в країну моєї молодості, у володіння ідеального Гаррі. У високому готичному соборі, гарне сітчасте склепіння якого примарно оживало й рухалося в мерехтливому світлі кількох свічок, я слухав твори Букстегуде, Пахельбеля, Баха і Гайдна, знов ходив улюбленими, давніми стежками, знов чув прекрасний голос співачки, з якою колись приятелював і спів якої не раз давав мені величезну втіху. Звуки старовинної музики, її невмируща гідність і святість збудили в моїй пам'яті піднесення, захват і радість моєї молодості. Сумний, відчужений, я сидів на високих хорах, гість на годину в цьому шляхетному, благословенному світі, що колись був моєю домівкою. Під час виконання одного дуету Гайдна з очей у мене раптом полилися сльози, я не дочекався кінця концерту, відмовився від зустрічі зі співачкою (о, скільки чудесних вечорів провів я колись з артистами після таких концертів!), нишком вийшов із собору і стомлена подався нічними вуличками, на яких то тут, то там за вікнами ресторанів джазові оркестри грали мелодії з теперішнього мого життя. О, яким прикрим непорозумінням стало моє життя!

Тієї ночі, блукаючи містом, я довго міркував про свій дивний зв'язок із музикою. Мені не вперше спадало на думку, що такий самий зворушливий, але й фатальний зв'язок з музикою мають усі німецькі інтелектуали, що це їхня доля. В німецькому інтелекті панує матріархат, зв'язок з природою у формі гегемонії музики, якого не знає жоден інший народ. Ми, інтелектуали, замість мужньо боротися з цією тенденцією і домагатися покори й послуху інтелектові, логосові, слову, всі мріємо про мову, без слів, яка б висловлювала невимовне й надавала форми тому, що її нездатне мати. Замість якомога вірніше й сумлінніше грати на своєму інструменті, німецький інтелектуал завжди бунтує проти слова й глузду і кокетує з музикою. І, розкошуючи у володіннях музики, серед чудесних, солодких звукових образів, серед прекрасних почуттів і настроїв, які ніколи не змушують, щоб їх утілювали в життя, німецький інтелект проґавив безліч своїх" справжніх завдань. Ніхто з нас, інтелектуалів, не почував себе добре в дійсності, ми для неї були чужинці й вороги. Тому і в нашій німецькій дійсності, в нашій історії, в нашій політиці, в нашій громадській думці роль інтелекту така мізерна. Так, я часто міркував про це й не раз відчував палке бажання брати участь у творенні дійсності, бути активним і відповідальним за щось, замість постійно цікавитися самою лише естетикою та мистецькими й інтелектуальними вправами. Та щоразу все кінчалося тим, що я відмовлявся від цих своїх намірів і скорявся долі. Панове генерали й промисловці мали цілковиту слушність: з нас, інтелектуалів, було мало пуття, ми були нікому не потрібною, далекою від дійсності, безвідповідальною публікою, дотепними базіками. Тьху, хай йому чорт, де бритва?

Так я нарешті повернувся додому. В душі моїй ще лунала музика, голова моя була сповнена тяжкими думками, а серце ― сумною і розпачливою тугою за життям, за дійсністю, за якимось сенсом, за тим, що я безповоротно втратив. Я піднявся сходами, ввімкнув у кімнаті світло й спробував трохи почитати, але даремно. Я згадав про те, що маю завтра ввечері йти на віскі й на танці до бару «Сесіль», і відчув гірку злість не тільки на себе, а й на Герміну також. Хай навіть вона щиро хотіла мені добра, хай навіть вона чудова жінка ― але хай би краще дала мені тоді пропасти, не втягувала мене в цей шалений, далекий мені галасливий світ розваг, де я однаково завжди буду чужим і де все найкраще, що є в мені, занидіє і зійде нанівець!

Я сумно погасив світло, сумно зайшов до спальні й почав сумно роздягатися. Враз мене спантеличив якийсь незвичний запах, легенький дух парфумів. Я озирнувся й побачив, що на моєму ліжку лежить красуня Марія, усміхаючись і трохи боязко дивлячись на мене великими блакитними очима.

— Маріє! ― мовив я. І подумав, що господиня відмовила б мені в помешканні, якби дізналася про це.

— Я прийшла,― тихо сказала вона.― Ви сердиті на мене?

— Ні, ні. Бачу, Герміна дала вам ключа. Авжеж.

— О, ви таки сердиті. То я піду собі.

— Ні, Маріє, лишіться! Тільки я сьогодні дуже сумний, не можу бути веселим, хіба, може, завтра.

Я трохи схилився до неї. Тоді вона обхопила мою голову великими, міцними долонями, притягла до себе й поцілувала. Я сів на ліжко, взяв її за руку й попросив говорити тихо, щоб нас ніхто не почув. Я дивився в її гарне молоде обличчя, що, мов дивовижна велика квітка, лежало на моїй подушці. Вона повільно притулила мою руку до своїх губів, потім засунула її під ковдру й приклала до теплих грудей, що рівно здіймалися й опускались.

— Тобі можна бути й невеселим,― мовила вона.― Герміна вже сказала мені, що в тебе якесь горе. Це кожен може зрозуміти.

Я ж тобі ще й досі подобаюся, так бо недавно, як ми танцювали, я тобі дуже подобалась.

Я почав цілувати її в очі, в уста, в шию і в груди Хвилину тому я ще дорікав Герміні й сердився на неї, тепер тримав у руках її подарунок і був їй вдячний. Маріїні пестощі не ображали чудової музики, яку я сьогодні слухав, вони були гідні її, були її завершенням. Я по волі відгортав ковдру, аж,поки доцілував її до ніг.