Читати книгу - "Степовий вовк"

Тієї ночі поряд з Марією я спав недовго, але мій со був глибокий і спокійний, як у дитини. А в перервах між сном я пив її гарну, веселу молодість, а з тихих роз мов довідався багато цікавого про її і Гермінине життя Я дуже мало знав про таке життя, досі тільки в театральному світі часом зустрічав таких людей, і жінок, і чоловіків, що жили наполовину для мистецтва, а наполовину для розваг. І аж тепер я заглянув трохи глибше в це незвичайне, дивно невинне, дивно зіпсоване життя. Ці дівчата, що здебільшого походили з незаможних родин, були надто розумні й надто гарні, щоб цілий вік триматися якогось погано оплачуваного, нудного місця в конторі, і всі жили то з тимчасових заробітків, то зі своєї вроди й привабливості. Часом вони по кілька місяців сиділи за друкарською машинкою і жили в комірчині під дахом, а часом ставали коханками заможних нероб, отримували кишенькові гроші й подарунки, ходили в хутрі, їздили в машинах і мешкали в «Гранд-готелі», і хоч іноді, коли пропозиція була надто вже вигідна, згоджувалися вийти заміж, загалом не прагнули до цього. Деякі з них мали холодну вдачу й дарували свою ласку неохоче, тільки за найвищу ціну. Інші, й серед них Марія, були незвичайно щедрі на любов і потребували її, більшість їх мала досвід у коханні з обома статями; вони жили тільки задля кохання й завжди мали поряд з офіційними приятелями, які їх утримували, ще й інші любовні зв'язки. Старанні й працьовиті, дбайливі й легковажні, розвязні і все ж таки бездумні, ці метелики жили дитячим водночас витонченим життям, незалежні, не кожному приступні, сподіваючись на щастя й на ходовий вітер, закохані в життя, а проте набагато менше чіпляючись з нього, ніж міщани, завжди готові піти за казковим принцом у його замок, завжди десь у глибині душі певні, що їх чекає тяжкий і сумний кінець.

Тієї першої чудесної ночі і протягом наступних днів Марія багато чого навчила мене, не тільки чарівної любовної гри й нових чуттєвих розкошів, а й нового розуміння кохання, нових поглядів на нього. Світ танцювальних зал і закладів для розваг, кінотеатрів, барів і готельних ресторанів, у якому я, самітник і естет, і досі вбачав щось неповноцінне, заборонене й принизливе, для Марії, Герміни та їхніх приятельок був просто світом, ані добрим, ані поганим, ані бажаним, ані ненависним. У цьому світі квітло їхнє коротке, сповнене палкого очікування життя, в ньому вони почували себе наче вдома і знали всі його стежки. Вони любили келих шампанського або якусь фірмову страву в ресторані так, як хтось із нас любить якогось композитора чи поета, і сприймали новий модний танець або сентиментальну, солодкаву пісеньку якогось естрадного співака так само захоплено й розчулено, як хтось із нас Ніцше чи Гамсуна. Розповідаючи мені про вродливого саксофоніста Пабло, Марія згадала про американську пісеньку, яку він їй часом співав, і в голосі її забринів захват, подив і любов, які мене зворушили й зачарували куди більше, ніж екстаз якоїсь високоосвіченої особи з приводу витончених, шляхетних мистецьких насолод. Я ладен був захоплюватися разом із нею, байдуже, що то була за пісенька; Маріїні слова, напоєні любов'ю, її жагучий, променистий погляд зробили великі проломи в моїй естетиці. Звичайно, були якісь вершини краси, невелике число виняткових явищ мистецтва на чолі з Моцартом, які, здавалося мені, стояли поза всякими сумнівами й суперечками, але де була їхня межа? Хіба всі ми, знавці й критики, не палали в молодості любов'ю до мистецьких творів і до митців, які нам сьогодні здаються сумнівними або просто негарними? Хіба в нас не було такого з Лістом, із Вагнером, а в багатьох навіть із Бетховеном? Хіба Маріїне палке, дитяче захоплення пісенькою з Америки не було таким самим чистим, гарним, безперечно високим мистецьким переживанням, як розчулене охкання якогось професора над «Трістаном» чи екстаз якогось диригента під час виконання Дев'ятої симфонії? І чи не дивно, що ці мої думки так збігалися з поглядами пана Пабло, чи не визнавав я цим, що він має слушність?

Марія теж, видно, дуже любила красеня Пабло!

— Він приємна людина,― мовив я,― і мені також дуже подобається. Але скажи мені, Маріє, як ти можеш водночас із ним любити ще й мене, нудного старого чоловіка, негарного, вже навіть сивого, що не вміє ані грати на саксофоні, ані співати англійських пісень? ― Не кажи дурниць! ― вилаяла мене вона.― Що тут незрозумілого? Ти теж подобаєшся мені, в тобі також є щось гарне, миле, особливе, тобі не треба бути інакшим ніж ти є. Навіщо говорити про такі речі й вимагати звіту? Бачиш, коли ти мене цілуєш у шию чи вухо, то я: відчуваю, що ти кохаєш мене, що я тобі подобаюся. Ти цілуєш якось трохи несміливо, твої поцілунки ніби кажуть мені: «Він кохає тебе, він вдячний тобі за те, ти гарна». І це мені дуже, дуже подобається. А в іншому чоловікові мені подобається цілком протилежне: він цілує мене так, наче я для нього нічого не означаю, наче він робить мені ласку.

Ми знов заснули, а коли я прокинувся, то побачив, що й далі тримаю її в обіймах, свою прекрасну дивовижну квітку.

І дивно ― ця прекрасна квітка все-таки завжди була Герміниним подарунком! Завжди за Марією стояла Герміна, прикриваючись нею, наче маскою! І водночас я раптом згадав Еріку, свою далеку, лиху коханку, свою бідолашну приятельку. Вона була, мабуть, така сама гарна, як Марія, хоч і не така квітуча й вільна від усяких yпepeджень і не така обізнана з мистецтвом кохання. Якусь мить образ її, чіткий, овіяний смутком, стояв перед моїми очима, образ жінки, яку я кохав і доля якої тісно переплелася з моєю, потім зник, розтанув у сні, в забутті, в далині, за якою я вже трохи жалкував.

Тієї чудової, ніжної ночі переді мною зринуло багато картин із мого життя ― і це після того, як я так довго перебував у вбогій порожнечі, де не було жодного образу. Тепер, коли Ерос своїми чарами відкрив у моїй душі ціле потужне джерело образів, коли я усвідомив, яке багате моє життя, скільки в душі бідолашного Степового Вовка було вічних зірок і сузір'їв, у мене аж серце завмерло з захвату й суму. Ніжні, осяйні картини