Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

і коли я з готовністю підхоплюю й перекриваю, можливо, трохи зарізким голосом, таким, що з місця має покласти край дальшому спогадуванню: авжеж, авжеж, той самий, із ким ти їздила на Балтійське узбережжя і який учив тебе їсти омара, — вона щоразу щиро дивується: хіба я тобі розказувала?.. Вона не пам'ятає. На щастя, кількість любовних історій у нашому житті скінченна. (А омара я їсти таки не вмію, колупаюся в ньому, як безрукий, без жодного кайфу, тільки гору сміття на тарілці множу…) Кількість історій скінченна — зате нескінченною є кількість спогадів, а це велика різниця: Лялюська зібралась говорити про того самого чоловіка, маючи на думці щось інше, ніж за першим разом; цим і пояснюється її здивування — вона не лукавить, вона справді заскочена: до чого тут омар?.. Вона не пам'ятає, натомість легко уявляю я: розламаний червоний панцир на білому блюді, сочисто зім'ята половинка цитрини з розкошланим м'якушем, цмакання, сьорбання, впоєне облизування пальців, принесений офіціантом для учти поліетиленовий фартушок безсоромно заляпано сласними соками, поїдання омара то майже сексуальний акт, звісно, за умови, якщо вмієш його їсти, я вже не кажу про витаючий над столом запах — ніжно-солонуватий і такий неймовірно схожий на власний запах моєї дівчинки, про що вона, ясна річ, може й зовсім не думати за тим столом, але напевно думає її супутник, якщо минулу ніч вони провели разом і якщо він не повний ідіот, — все, годі, стоп, це таки направду нічого не дає: влізти в її спогади я негоден. Тим більше, що цим разом їй зовсім і не про омара ж ішлося, а кількість спогадів нескінченна. Як множина натуральних чисел. У тому вся й штука.

…Штука в тому, моя дівчинко, що ніяк не можна сповна й без останку розповісти себе іншому — навіть найближчому, з ким із ночі в ніч ділиш дихання, а з дня на день — усю решту світу. (Не знаю, може, однояйцевим близнюкам вдається, але то хіба теж до пори до часу…) Це як нескінченна й скінченна множини: якою б не була між ними залежність, перша все одно буде безмежною, а друга обмеженою, так що всім привіт. Інстинктивно рятуєшся тим, що всіляко прагнеш наростити множину переживань спільних, зробити кохану жінку неперервним свідком свого життя в невиразній надії взяти числом, суто арифметичною перевагою, — так, щоб сума проведених разом годин перевищила суму годин, прожитих нарізно (а чому, власне, годин, чому не хвилин, не секунд? не мілісекунд?.. за яку одиницю часу ти встигаєш нажити враження, котре потім десь там у шахтах твоєї підсвідомости переробляється на окремий і геть неприступний для мене спогад, як хлорофіл на кам'яне вугілля?..). Тільки все воно теж ні до чого — «Love's Labours Lost»[10], як писав дедушка Шекспір (я не помиляюсь, Лялюсь? ти мене похвалиш за мою англійську?). Арифметика тут не працює вже з тої причини, що навіть прожите спільно (пам'ятаєш, як ми купували нашу першу настільну лампу в «Світлі для дому», і ти захоплено бавилася триколінними кронштейнами, вигинаючи й складаючи лампи по цілому залу під різними кутами, я тлумачив тобі про переваги галогенного світла над люмінесцентним, і ти слухала, як школярка-відмінниця, навіть ротика від уваги розтулила, а потім, коли ми вийшли з магазину, несучи покупку — не на кронштейні, на важкій основі, стильний дизайн, хромований метал, — ти так само захоплено, на тій самісінькій хвилі, геть і тону не змінивши, спитала: а правда, той продавець був схожий на крота? — і я тільки витріщивсь, як баран, не знаючи, що сказати, бо взагалі того продавця не завважив, який він із себе був…) — навіть прожите спільно, Лялюсь, залишає в кожного з двох зовсім різні спогади, і множина їх так само нескінченна. От від цього, коли гарненько вдуматись, може й справді стріха поїхати. Колись я ще студентом був на цій ідеї повівся: маємо дві нескінченні множини, наприклад натуральних і дійсних чисел — як їх порівнювати, коли вони обидві нескінченні? Що з них «більше», що «менше», обидві ж не мають краю? Так і тут, аналогія цілком лобова: маємо дві нескінченні множини — перша, це множина всіх твоїх спогадів (X), друга — множина спогадів, які ти ділиш зі мною (Y), і існує ще поняття потужности множини: це коли кожному елементові (Y) можна однозначно поставити у відповідність певний елемент (X), але не навпаки, — тоді кажуть, що множина (X) потужніша за множину (Y). Приклад: я пам'ятаю, що в «Світлі для дому» був продавець — авжеж що мусив бути! — але не пам'ятаю, чи він був схожий на крота, чи, може, на мавпу або на верблюда. І навіть якби цілу решту життя я протримав тебе за руку — що, звичайно, викликало б певні незручності, не будемо вточняти які, — все одно, множина (X) завжди буде потужніша од множини (Y), і жодним зусиллям уяви я собі не здолаю намалювати, що ти там бачила ще. Так-то. Спряжу-но я собі яєшню, от що.

Може, це і взагалі є найелементарніша суть Любови — людина, яка живе поруч із тобою і все запам'ятовує по-іншому. Таке постійне джерело подивування: світ не просто — є, світ щохвилини тобі дається — досить лише взяти її за руку. Буває, й доволі часто, що нам одночасно спадає на думку те саме, одне перебиває другого: от-от, я власне це й подумав/подумала, — і ми мимохідь тішимося, мов відкрили в спільному домі ще один несподіваний закамарок, але, гадаю, якби в цю мить розійшлися по кутках і спробували викласти хід тої думки на папері, а потім порівняли, то з певністю виявилось би, що думали ми зовсім не те саме — а всього тільки про те саме, різниця очевидна. Множина (X) залишатиметься потужнішою за всіх умов. Тому так рідко буває, щоби двом людям снився один і той самий сон.

Але ж — буває, буває?.. Покійна бабця Ліна розповідала, як у Караґанді на засланні їм із дзядзьом одної й тої самої ночі приснилося, ніби на річці рушив лід, і вони всі троє — він, вона й мій восьмирічний тато, — перебиралися з крижини на крижину, тримаючись за руки, на берег, де на зеленому косогорі білів іздалеку дім із накритим на ґанку столом — під білою-таки скатертиною; дзядзьо тоді сказав про цей сон: виглядає мені, Ліно, що скоро будемо їхати додому, — а невдовзі з'ясувалося, що чи не тої самої ночі помер Сталін, і десь