Читати книгу - "Постріл"

— Хто вбив Шаринця?

— Шаринця? — здивувався Василь Іванович. — Хіба його хто вбив? Коли? Де?

— Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.

Василь Іванович розвів руками.

— Це, перепрошую, новина. Кому він був потрібен, Шаринець, шлепер — несерйозна людина?..

— Інженера Зиміна знали?

— Перепрошую, як ви сказали?

— Зимін Микола Львович, інженер. Арбат, будинок п'ятдесят один. Його вбили й забрали портфель з документами.

— Ах, портфель з документами забрали й убили. Знаю, як же.

— Звідки знаєте?

— Як звідки? В газетах писали.

— Читаєте газети?

— Аякже. Відділ суду та пригод — особливо.

— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?

— Як?

— Навроцького Валентина Валентиновича.

— Ні, не знаю такого.

— Подумайте.

— Щось не пригадаю, — розвів руками Василь Іванович. — Жодного номера не пропускаю: «Известия», «Вечерняя Москва», а про такого не читав.

— Я питаю: чи не знаєте його особисто?

Василь Іванович благодушно посміхнувся:

— Вибачте, я подумав — теж якийсь убитий. Ні, не знаю такої людини.

— Приховуєте! Я вам скажу, чого приховуєте. Розрахунок у вас простий: вас пошлють досиджувати строк, ну, може щось додадуть, зате на волі лишиться багата людина, вона у вас у руках. У в'язниці ви чи на волі — все одно він у вас у кулаці. Лантух з грошима на волі — ось ваш розрахунок.

— Дуже хитро ви міркуєте, — посміхнувся Василь Іванович.

— Ви розрахували ще хитріше, ніж я, — заперечив Свиридов. — Тільки маю вас засмутити: прорахувалися ви, сплив ваш грошовий лантух, заплутаний у великій афері з мануфактурою.

Василь Іванович знизав плечима:

— Дивні речі ви говорите, громадянин слідчий… Мануфактура… Зроду-віку не мав справи з мануфактурою.

— Ну що ж, — спокійно, навіть байдуже мовив Свиридов, — діло, як кажуть, хазяйське. Я дав вам усі можливості, ви не захотіли їх використати. Ви непоправний рецидивіст. — Свиридов несподівано нахилився вперед і, некліпно дивлячись в очі Василя Івановича, сказав: — Про мануфактуру ви не знаєте, а про ключі від квартири Зиміна теж не знаєте? Про те, що Навроцький передав ці ключі Шаринцю, теж не знаєте?

Василь Іванович деякий час похмуро мовчав, потім сказав:

— Гаразд, скажу, що знаю. Тільки врахуйте: в порядку щиросердного визнання. А не зізнався я одразу тому, що мене все це аж ніяк не стосується, інших стосується, а за нашими законами, тобто правилами, про чужих…

— Ближче до справи, будь ласка! — перепинив його Свиридов. — Дві години товчемо воду в ступі.

— Так ось, — як і до цього, спокійно й розмірено вів далі Василь Іванович, — справді один чоловік у їхньому будинку дав ключі Шаринцю, загадав украсти портфель з документами, пообіцяв два червінці. Шаринець зробив, одержав два червінці, а потім приходить до мене, все це розповідає й каже: боюсь я цієї людини, уб'є мене, аби, значить, не показав на нього. Що за людина, питаю. Він каже: Валентином Валентиновичем звати, на перегонах грає. Ну, я сам, вибачте, на перегони їжджу, граю по маленькій і не заради гри їжджу, а так, коней дуже люблю, і, пробачте, в моїй комірчині тиждень просидиш, треба й провітритися. Взяв я Шаринця на перегони, він мені цю людину показав, Валентина Валентиновича. Я роздивився його: бачу — ого! У нас, знаєте, око набите… Кажу Шаринцю: навіщо ти, дурню, не в своє діло поліз, адже ти, кажу, не по квартирах працюєш, хочеш людиною стати — своєї професії тримайся. А він відповідає: на два червінці зазіхнув. Ну, кажу, сам зазіхнув, сам і викручуйся. А тепер бачите як! Убили! Значить, правильно передчував, розумів свою долю.

Свиридов поклав перед Василем Івановичем чистий аркуш паперу.

— Усе це напишіть і, будь ласка, якнайдокладніше, з числами.

Василь Іванович незграбно взяв перо.

— Відвик я писати, громадянине слідчий. Може, з моїх слів запишете…

— Ні, самі пишіть! І якомога розбірливіше. І що ще згадаєте, теж напишіть.

Свиридов замкнув шухляди стола і разом з Мишею вийшов з кабінету.

— Він правду говорить?

— Багацько бреше. Досвідчений, чортяка. Одразу все осягнув. Розповів лише про те, про що ми самі здогадуємося. Та, в кожному разі, цього досить, щоб звинуватити Навроцького.

44

Убивство Зиміна, Юрин виклик до слідчого і нарешті арешт Василя Івановича — цього Навроцький не чекав у найгірших своїх розрахунках, а він завжди розраховував і на гірше.

Викрадаючи документи, він ставив обмежену мету: нейтралізувати Зиміна. Він розраховував, що Микола Львович приховає зникнення документів: узяв додому, вдома був син, у привиди тепер ніхто не вірить. Розрахунок виявився точним — про зникнення документів Зимін не заявив. Отже, він у руках Красавцева, знешкоджений, п'ять вагонів гарантовано.

Зимін зажадав нові документи — крок, що так налякав Красавцева. Красавцев — йолоп! Зимін збирався повернути всі документи разом, сподіваючись, що недбалий Красавцев не розбиратиме їх, суне в шафу, кому вони потрібні, ці старі акти? Якщо навіть Красавцев зверне увагу на відсутні документи, то Зимін відмахнеться: «Не знаю, повертаю те, що брав». Красавцев не зчинить галасу, промовчить і тим прислужиться Зиміну. А послуги вимагають взаємності.

І ось безглузде вбивство Зиміна! Все сплуталося, змішалося, опинилося під ударом. Негідник, нікчема, сучий син! Хто міг таке завбачити? Кишеньковий злодюжка, шлепер, у нього навіть бракувало відмичок, довелося діставати ключі, зробити другу пару, вивезти Зиміних у театр.

Після театру вони зустрілися з Шаринцем у Кривоарбатському провулку.

Шаринець повернув ключі, віддав документи, сказав, що підкинув портфель на горище, як загадав Валентин Валентинович.

— Що ще взяв?

— Щоб мені волі не бачити! — заприсягнув Шаринець.

— Якщо взяв щось, краще зараз поверни.

— Що взяти? Ложки-виделки? Ви з документами сторгуєтесь, а я у в'язницю?

— Якщо взяв щось, я тебе й на тому світі дістану!

— Таж сказав! — буцімто щиро мовив Шаринець.

Валентин Валентинович подав йому два червці.

— Додав би п'ятірку, — попросив Шаринець, — там і срібло й рижев'є було, нічого не взяв.

Як тепер розумів Валентин Валентинович, тут таїлася його генеральна похибка — він не надав значення словам Шаринця «срібло й рижев'є було». «Рижев'є» на їхньому жаргоні — золото. Отже, Шаринець оглянув квартиру, бачив столове срібло, одяг, навіть золоті речі, мацав, дотикався, але не взяв. Не взяв, але запам'ятав, як проник у квартиру, взяв портфель, і все минулося безкарно. Як