Читати книгу - "Постріл"

Як же Навроцького не насторожили слова Шаринця? Приписав прагненню зірвати зайву п'ятірку? П'ятірки він не шкодував, але не любив потурати.

— Ніякої п'ятірки! Все, як домовились. — Та слова про «рижев'є» якось закарбувалися, і він додав — Щодо золота, то найкраще золото — мовчання. Сподіваюсь, ти второпав?

Його погроза не вплинула, трапилося зовсім непередбачене. Якщо вбивць знайдуть, вони видадуть навідника — Шаринця. Шаринець видасть його.

Саме це й покликало Валентина Валентиновича в «Гротеск». Світ гри стикається зі світом карним: на перегони їздять не лише ті, хто грає в тоталізатор. Через них Навроцький вийшов на Василя Івановича.

Офіціант провів його в заднє приміщення пивниці — комірчину, тьмяно освітлену голою лампочкою.

За столом сидів Василь Іванович — Навроцький бачив його на перегонах, показали.

Біля дверей, притулившись до одвірка, стояв чоловік, котрого, як одразу помітив Навроцький, природа нагородила здатністю аж ніяк не запам'ятовуватися.

Вони вичікувально дивилися на Навроцького.

Акуратно підтягнувши штани, Валентин Валентинович опустився на табуретку коло стола, закинув ногу на ногу.

— У мене з вами розмова віч-на-віч.

Василь Іванович кивнув тому, хто стояв біля дверей. Той вийшов, причинивши за собою двері.

— Не представляюсь, — почав Валентин Валентинович, — наше знайомство навряд чи триватиме довго. Та вважаю за обов'язок попередити: якщо я не повернусь додому о третій годині, — він глянув на годинник, — то мене шукатимуть тут.

Василь Іванович важко дивився на нього.

— Крім того, якщо я не повернусь додому о третій годині дня, то тут шукатимуть не тільки мене, а й убивць інженера Зиміна.

Василь Іванович усе так само мовчки й важко дивився на Навроцького.

— Хто вчинив цей жахливий злочин, я не знаю, — спокійно вів далі Валентин Валентинович, — мене це не стосується, я займаюсь іншим… Але я хочу поставити вас до відома ось про що… Якийсь молодий чоловік, на прізвисько Шаринець, ще до вбивства інженера Зиміна вже побував у цій квартирі, взяв там портфель з документами. Таким чином, молодий чоловік Шаринець знав, що друге відвідання квартири небезпечне. Можливо, молодий чоловік Шаринець аж ніяк не причетний до вбивства, тоді я даремно сюди прийшов. Але не виключено, що причетний. Отже, він приховав, що побував у цій квартирі і взяв там портфель з документами. Отже, він когось обманув. Людина, здатна обманути раз, може це зробити і вдруге. Це ненадійна людина.

Він замовк, чекаючи відповіді. Василь Іванович важко дивився на нього й по якомусь часі сказав:

— Ніякого Шаринця не знаю, ні про якого інженера не чув. Що за каламуть ти тут розводиш?

Брутальна відповідь. Але на іншу Валентин Валентинович і не сподівався. Підводячись, він проказав:

— Ну що ж, у такому разі вибачте за турботи. Бувайте здорові!

Він рушив до дверей, але Василь Іванович зупинив його:

— Навроцький!

Порушили умову, взяли гроші й порушили. Домовилися, що його ім'я залишиться невідоме. Нікому не можна вірити. Та дарма! На цю карту в нього є інша, ще більша.

Він знову опустився на табуретку, на його обличчі сяяла чарівна посмішка.

— Ми, виявляється, знайомі.

— Як вагончики, відвантажуються? — запитав Василь Іванович.

— Відвантажуються, транспорт у нас поступово налагоджують. Але який тісний світ! Тепер пригадую, мені ваше лице знайоме, десь я вас бачив — нібито на перегонах; там буває багато людей, але вас я запам'ятав, і знаєте чому?

Навроцький зробив паузу. Лице Василя Івановича було непроникне.

— Я вам скажу чому, — вів далі Валентин Валентинович. — Ви дуже схожі на одну людину. Так, так, буває ж така подібність, дивовижно! Ця людина дістала п'ять років. П'ять років суворої ізоляції! І уявіть собі, зумів утекти. Сувора ізоляція, а він утік. Сміливець! Я схиляюсь перед ним. Досі не можуть знайти.

— Знайдуть.

— Чому? — заперечив Навроцький. — Можуть і не знайти. Як свідчить прислів'я: не май і сто рублів, та май одного друга.

— У нас кажуть інакше: май сто рублів, матимеш сто друзів.

— Можна й так, — погодився Валентин Валентинович. — Головне, завжди, за будь-яких обставин, бути правдивим із своїми друзями. А молодий чоловік Шаринець когось обманув. Маю за честь кланятися. — На дверях він обернувся — До речі, мало не забув. Документи вбитого інженера Шаринець продав одній людині за два червінці. Просив додати п'ятірку, але йому відмовили. Це деталь, подробиці. Маю честь!

45

Правилка була коротка.

Шаринець з'явився в заднє приміщення пивниці.

За столом грали в карти Василь Іванович, Сіренький, Жоржик і ще один — Кукольник.

Вони грали, не звертаючи уваги на Шаринця, що ввійшов. Шаринець закляк. Василь Іванович його викликав, і він чекав, не сміючи ні сісти, ні нагадати про себе. Василь Іванович бачить його — отже, треба чекати.

Він терпляче чекав біля дверей, переступаючи з ноги на ногу, чекав, коли скінчиться банкування. Банкував Жоржик. Банк довго не стукав…

Нарешті Сіренький зірвав Жоржикове банкування.

Шаринець думав, що тепер з ним заговорять, але ні, і банкування перейшло до Василя Івановича; він перетасував колоду, здав карти.

— Кликали, Василю Івановичу? — боязко запитав Шаринець.

Василь Іванович не глянув на нього, коротко кинув:

— Чекай!

Василь Іванович банкував хвилин, напевно, п'ятнадцять. Виграв. Віддав карти Жоржикові, зібрав зі стола виграш, відрахував, що лишає на столі, і вже після цього, все ще не дивлячись на Шаринця, спитав:

— Ну, хто тебе навів на квартиру інженера?

Жоржик тасував колоду, але не здавав, чекав на відповідь Шаринця. Сіренький і Кукольник так само чекали.

Шаринець збагнув: над ним вершиться суд, правилка, і розправа буде нещадна. І він знетямлено пробелькотів:

— Дівчисько навело.

— Яке дівчисько?

— Білка… Білкою звати…

— Як навела?

— Сказала, всі на дачу їдуть, один Фургон, їхнє хлопчисько, вдома залишається.

— А чого інженер не поїхав?

— Таж він поїхав, поїхав він…

— Не горлань! — урвав його Василь Іванович. — Тихо говори!

— Поїхав він, — квапливо зашепотів Шаринець, — я сам бачив, як сідали в поїзд дружина, Людка… Я на вокзал за ними їздив, Ярославський вокзал, сам бачив, як сідали в поїзд… І діждався, коли поїзд пішов. Потім приїхав на Арбат, кажу Сіренькому — поїхали. Ми з ним і пішли, правда, Сірий? Адже правда? Адже я їздив на вокзал? Га? Скажи!

Сіренький мовчав. Жоржик тасував колоду.

— А як же він опинився вдома, якщо поїхав? — Запитав Василь Іванович.

— Не знаю, не знаю, ось вам хрест, не знаю, тільки поїхав він, поїхав… — бурмотів Шаринець. — От не зійти мені