Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"

Здалека иа шосе почувся цокіт кінських копит.

– Закінчили, – сплеснула в долоні Лідка. – Незабаром і «Рудий» сюди під'їде.

– Це добре, бо в мене вже часу обмаль.

Цокіт швидко наближався. Вершник влетів у ворота, кинув уздечку вартовому і наказав: до окопу!

Перебіг подвір'я, зник у переході, що вів до артилерійської позиції.

– Гармату до бою, – крикнув, важко дихаючи.

– Почекай, піду до передавача, – занепокоїлася Лідка. – Тут щось не так…,

Маруся залишилася сама, хвилину тихенько наспівувала, та раптом обірвала пісню.

Обірвала, бо від шосе долинули характерні звуки – ревіння двигунів, брязкіт гусениць – проте не ті, яких чекали.

Здригнулась, можливо від досвітнього холоду і, підійшовши до відкритого вікна, попередила:

– Лідко, німецький танк їде.

Там, звідки чулися звуки, злетіла вгору ракета й ураз поблякла на тлі ясного, вже неба.

Зацокотів ручний кулемет, йому відповів повільніший, ніби дерев'яний стукіт кількох німецьких. У вікні з'явилася бліда радистка:

– Ми повинні спуститися в погріб.

Вогник, не відповівши, стрибнула в хату через вікно. Обидві насилу підняли дерев'яну ляду, під якою униз вели стрімкі сходи.

– Ви також. – Лідка кивнула ротмістрові, а що той, потираючи руки, не рухався з місця, додала: – Швидше, це наказ генерала.

Пропустила його вперед і сама зійшла остання. Усі троє збилися біля вузького віконця без шибки, затуленого знадвору мішками з піском, мов стрільниця.

Хвилину панувала застигла холодна тиша, а від шосе долинало щораз гучніше ревіння танкових двигунів. Раптом у вузькому прямокутнику вікна з'явилися дві «пантери».

– Німецькі? Неможливо! – прошепотіла Лідка. – Треба повідомити, бо нас розчавлять.

– Не смій! – Маруся притримала її за плече. – На війні всяке буває.

Танки, не доїжджаючи до будівель, повернули в напрямі моря. Коли найближчий розвертався, з окопу вдарила польова гармата й почала бити раз по раз.

Відповіли їй обидві «пантери», але снаряди лягли неточно – один розвалив ріг стайні, другий вибухнув на подвір'ї перед будинком. Із склепіння посипалася глина, крізь бійницю вкинуло струмінь піску й дрібних камінців. Дівчата присіли, закриваючи обличчя, хвилину чекали, чи не впаде стеля.

Ротмістр увесь час стояв, тільки відступив убік, а коли дим розсіявся, знову виглянув – подивитися на евакуацію підбитої машини. Піхота тягла по піску контейнера. Другий танк, обстрілюючи з кулеметів садибу, ще раз ударив осколочним снарядом но броні.

– Раз, два – взяли! – Німці підняли контейнера на броню за башту.

Дівчата знову підійшли до ротмістра.

– Не знають про нас, – пробурмотіла Лідка, прикусуючи пальця.

«Пантера» повільно рушила, сховалася поміж дюнами.

– Піду, – обізвався раптом ротмістр, який досі мовчав.

– Куди?

Офіцер не відповів, підняв ляду, Дівчата, переглянувшись, подалися за ним. Проминули кімнату, через прочинені двері вийшли на подвір'я, а тоді усі трос скочили до ходу сполучення.

Автоматники, прикриваючи відступ десанту, стріляли на всі боки. Кулі засвистіли над бруствером. Накульгуючи, ротмістр прискорив ходу, навіть побіг, наскільки цо було можливо у вузькому рові. Важко було поспівати за ним.

– Збожеволів? – запитала Лідка,

– Ні, – відповіла Маруся.

Дівчата зупинилися біля входу до вогневої позиції. Там лежали нерухомі, розкидані вибухом тіла гармашів. Офіцер підбіг до бруствера, побачив у морі транспортну баржу, далі силуети двох кораблів, а ближче – і моторний човен, що наближався до берега. «Пантера» обережно зсувалася по схилу дюни, повільно перемелюючи пісок гусеницями.

Ротмістр здивувався, побачивши, що дівчата не лише прибігли за ним, а вже повідкривали ломиком ящики із снарядами.

– Зможете? – запитав. – Треба відкрутити ковпачок снарядної трубки…

– Звичайна річ, – сказала Лідка.

– Усе нормально, – запевнила Маруся.

– Ну то… – Ротмістр нахилився над прицілом, повів дулом ліворуч і вниз, а потім, повернувши голову, скомандував: – Будь ласка, зарядіть.

Лідка заштовхнула снаряд, Маруся замкнула затвор і, відскочивши вбік, натягнула мотузку.

– Готово!

– Прошу, вогонь, – промовив ротмістр.

– Живуть артилеристи, стріляють! – вигукнув радісно Янек, побачивши в приціл, як снаряд відбився рикошетом од башти «пантери». – Ще раз!

Автоматники піднялися в атаку на вогневу позицію.

– Мети, Віхура, – наказав Кос, і два кулемети фланговими чергами зупинили німців.

Від шосе, стріляючи з автоматів, бігли спинені кавалеристи. Здалека можна було впізнати високі постать Калити.

– Ураааа! Бий гадів!

Німці, відступаючи, скотилися вниз, на пляж. Улани вибили б їх, але з моря зірвався ураганний вогонь. По «Рудому» били швидкострільні гармати малих калібрів, кілька важких гармат розкидали снаряди по дюнах.

Гримнула «пантера», порснула земля на бруствері вогневої позиції. Кос злякався, що цього разу гармашам кінець, але звідти ще раз ударила гармата і запалила мотор останнього німецького танка.

Од пляжу відчалив навантажений контейнерами моторний човен. Чотири понтони були вже далеко від берега. На «Рудому» зосередився тепер увесь вогонь, щораз ближче почали падати снаряди, щораз частіше дзвеніла броня під осколками.

– Назад, – наказав Кос і гірко кинув. – Ех, якби було з чого стріляти.

За дюною стало затишніше, снаряди пролітали верхом. Хтось постукав у броню.

– Відкрийте!

– Генерал, – упізнав Кос.

Хлопець відкрив люка, сплигнув на землю, Вже зовсім розвиднілося.

– Третю машину підпалили артилеристи, – доповів Янек командирові, – Але ще до цього німці, встигли все завантажити, моторна відпливає.

– Ходімо подивимось.

– Дуже б'ють з кораблів.

– Багато їх?

– Три.

– Добре, чудово, – весело примовляв генерал.

– Сюди, – навернувся під руку Калита і вивів обох до траншеї. – Втекли, – мовив з досадою, показуючи на море.

Снаряд, що вибухнув неподалік від цих, обсилав усіх піском.

– Не зовсім, – генерал глянув на годинника, спокійно закурив люльку й добув з-за пояса ракетницю. – У вас є? – показав її Косові й Калиті. – Ну, то заряджайте.

З берега докотився низький глухий гул. На команду генерала випустили ракети в напрямку ворожих кораблів. Зі свистом промайнув перший літак, а за кілька секунд над морем з'явилися чотири ланки штурмовиків.

Скинули бомби, розвернулися і атакували кораблі ракетами.

– Янеку! Пане вахмістр! – почувся розпачливий голос Лідки.

Оглянулись на неї – дівчина стояла простоволоса, запилюжена, у розідраному на плечі мундирі.

– Що з тобою?

– Поранило ротмістра.

– Де? – спитав командир ескадрону.

– Біля гармати.

За мною, – наказав Калита двом уланам і побіг попереду.

– Що він там робив? – запитав генерал.

– Обслуга загинула, то ми стріляли, – пояснила дівчина.

– Удвох?

– Була ще Маруся.

– Де вона? – вигукнув Кос.

– П'ять хвилин тому була тут.

Коли прийшли до гармати, Калита стояв навколішки біля брезентових нош, куди улани поклали пораненого ротмістра.

– Залишила листівку чи хоч записку?