Читати книгу - "За браком доказів"

Сюнне мовчки не зводила з мене пильного погляду.

— І як це розуміти, Сюнне? Ти приходиш у мій кабінет і отак, на рівному місці, звинувачуєш мене в любовній інтрижці з колегою? А навіть якщо так, тобі що до того?

— Отже, ти підтверджуєш, що вона твоя коханка?

— Не будь смішною! Ні, ми не коханці! До того ж, я припускав…

— Що ти припускав, Мікаелю?

— Що вона лесбійка.

— На бога! Чому тобі таке спало на думку?

— На нашій новосільній вечірці вона танцювала повільний танець з жінкою-суддею. Ти ж сама бачила. Вони так притискалися…

Сюнне витріщилася на мене.

— Навіть не знаю, що тобі сказати! Дві жінки танцюють удвох, і ти відразу висновуєш, що вони лесбійки… Ну, знаєш! Та ти повний ідіот, Мікаелю!

Бірґер Біркгауґ двічі моргнув і двічі потарабанив пальцями по столі — тільки це й свідчило, що він не спить з розплющеними очима.

— Розумію, — єдине, що він сказав, вислухавши довгу історію про Ельдара Нурайде, Еріку Гансен і весь отой безглуздий хаос, у який вплуталася поліційна управа Гордаланна.

— Допускаю, що більшість зі сказаного ти чуєш не вперше. Увесь час про це знав, чи не так? — запитав я.

Ясний погляд синіх очей ні на мить не потьмянів. І як я міг подумати, що цей чоловік страждає на деменцію?

— Тобі прикро, Мікаелю, що я був недостатньо щирий з тобою?

Я здвигнув плечима.

— Якби ти зізнався, ми б уникнули решти прикрощів.

Бірґер довго мовчав, мовби мусив ґрунтовно обдумати й сформулювати свою відповідь.

— Я розумію твої почуття, Мікаелю, — нарешті озвався він. — Бо ж ми колеги… Але й мене мусиш зрозуміти. Ми з Ельдаром знаємося дуже-дуже давно, відколи він 1978 року прийшов у поліцію. Він на сто відсотків покладається на мене, і я не чувся в праві не виправдати його довіру.

— Хай він навіть повівся неетично й по-дурному?

— Ельдар не вперше чинить по-дурному.

— І ти щоразу його прикривав?

Бірґер неохоче кивнув.

— Так, прикривав… Попри нечисленні… промахи, він завжди був добрим, відповідальним поліцейським.

— Можливо, Ельдарова кар’єра не урвалася так ганебно, якби ти вчасно його отямив, — сказав я.

— Якщо старість чогось мене й навчила, то не мудрувати заднім числом. Інакше я не мав би більше ні на що часу, — відповів Бірґер Біркгауґ.

Я змовчав.

— Колись усе було інакше, Мікаелю. Ми більше були зорієнтовані на результат. Можливо, іноді й заходили надто далеко, але я не відкидаю думки, що час до часу це було виправдано — на благо всіх.

— Кулаком під дих у ліфті дорогою до камери, наприклад?

— Я вже казав, то були інші часи.

В очах Бірґера майнуло щось таке, чого я досі за ним не помічав — сталевий полиск. Не знаю, чому це мало б мене дивувати. Чоловік пробув на посаді головного поліцмейстера половину людського віку, тож легко обманутися, повівшись на сміхотливі мімічні зморшки, приязнь з начеб розпростертими обіймами, коректне поводження.

— Що тепер говорити, то вже історія, — пішов я йому назустріч.

Бірґер Біркгауґ кивнув.

— Ельдарові було, мабуть, нелегко пристосуватися до нових часів, — сказав він. — Кар’єрні баталії, доповідні записки, анонімки й ще хтозна-що… Новий поліцмейстер, безсумнівно, хороша людина, але вони з Ельдаром з різних планет. Можливо, те, що його звільнили саме тепер, буде ліпше для всіх.

— Не думаю, що Ельдар з тобою погодиться. Він, здається, перекладає вину за своє звільнення на мене. Так мене вдарив, що я ледве віддихався.

— Навмисне?

Я кивнув.

— Напевно, то була лише мить неконтрольованої люті, — спробував виправдати колегу Бірґер, але я бачив — йому це не сподобалося. — А тепер вибач, Мікаелю, я кваплюся, іду з дружиною до театру.

Він натужно встав зі стільця. Я здивовано завважив, що в нього з’явився ціпок, елегантний чорний ціпок зі срібним набалдашником.

— Ти знаєш Еріку Гансен? — запитав я Бірґера, проводжаючи його до приймальні.

— Звичайно, мені відомо, хто це, але не можу сказати, що знаю її. На службі нарікань на неї начеб не було. Зате її батька знав дуже добре. Кент Руал був чудовою людиною. Шкода, що так рано помер.

Ціпок ритмічно цокав по паркеті.

— То про Еріку нічого розповісти не можеш?

Бірґер Біркгауґ зупинився, обернувся до мене.

— Ти, ясна річ, хотів би знати, чи могла вона бути вбивцею?

— Визнаю, така думка мені майнула.

— Знаєш, хто такий Вільям з Окгему або ж Вільям Оккем, як його називали?

Я на мить замислився, пригадуючи.

— Отой з бритвою, англійський філософ?

— Так, він! — нараз просяяв Бірґер, ніби був учителем, а я — учнем, який перевершив його сподівання. — Occam’s razor, «бритва Оккема» — це його «принцип економії» у доведенні теорії пізнання. Принцип його теорії полягає у тому, що найприродніше пояснення і є найбільш імовірним.

— І ти вважаєш, що, за цією теорією, Маґнус Саннторв — убивця.

— Очевидно, — відповів Бірґер.