Читати книгу - "Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча"

Саме з цієї фігурки росіяни скопіювали мотрійку, втілену в образі селянської дівчинки у сарафані й хустинці та з чорним півнем у руках. Ця іграшка складалася вже з восьми фігурок. За дівчинкою йшли три її сестрички, братик, потім ще дві сестрички. Всі вони чимось відрізнялися одна від одної, а остання, восьма, зображала немовля, загорнуте в пелюшки. Поширеним у той час в Росії було ім’я Матрьона (зменшувальне Матрьошка) — так і з’явилася на світ усім відома нині лялька.

Прихильники споконвічно російського походження ляльки вважають, що у Фукурокудзю була запозичена тільки форма, а новим змістом її наповнив уже на російський манер токар В. Звьоздочкін. Справді, до знайомства з японським сувеніром у Росії виготовляли і точений посуд, і дерев’яні роз’ємні сувеніри у вигляді великодніх яєць, тобто в технічному плані мотрійка не становила особливої складності.

Проте за кількістю мотрійок у комплекті в “ісконників” згоди нема. Сам В. Звьоздочкін стверджував, що спочатку зробив дві ляльки: три- і шестимісну. Однак у Музеї іграшки зберігається саме восьмимісна мотрійка, яку вважають першою, — та сама у сарафані й хустці круглолиця дівчинка, яка тримає в руці чорного півня. Доволі часто також стверджується, що спочатку мотрійок все ж таки було сім, а не вісім. Ще кажуть, що дівчатка і хлопчики чергувалися.

Хай там як, поява мотрійки в Росії наприкінці позаминулого століття була не випадковою. Саме в цей період у середовищі російської художньої інтелігенції почали серйозно займатися колекціонуванням предметів народного мистецтва, а також намагалися творчо осмислити національні художні традиції. На кошти меценатів організовували приватні художні майстерні, у яких під керівництвом професійних художників навчалися майстри і створювали предмети побуту та іграшки в народному російському стилі.

1900 року лялька була представлена на Всесвітній виставці в Парижі, де завоювала золоту медаль за оригінальність форми і своєрідний розпис. Тоді ж з’явилися закордонні замовлення, а товариство “Російські кустарі” відкрило постійний магазин у столиці Франції. З 1909 року російська мотрійка вже постійна учасниця Берлінської виставки та щорічного ярмарку кустарних виробів у Лондоні. Варто зазначити, що неабиякій популярності іграшки багато в чому сприяли “Російські сезони” Дяґілєва — гастрольні виступи російських артистів опери та балету за кордоном.

Загалом популяризацію та просування мотрійки на світовий ринок можна назвати зразково-показовою маркетинговою кампанією. Звичайний сувенір став ідеальним проектом експорту російської культури за кордон.

Напевно, головне, що приваблювало в цих компактних сувенірах іноземців, — це творча фантазія художників. З кожним роком розпис мотрійок ставав усе яскравішим і різноманітнішим. Зображували дівчат у сарафанах, у хустках, з кошиками, клунками, букетами квітів тощо. З’явилися мотрійки, що зображають пастушків із сопілкою, нареченого з вусами і наречену у шлюбній сукні. У роки перебудови мотрійками стали правителі Росії аж до М. Ґорбачова. І, звичайно ж, створювали комплекти, що складалися з кількох десятків ляльок. У фондах Історичного музею в Москві, наприклад, зберігається екземпляр стомісної мотрійки.

Нині вже мало хто згадує про японське походження цієї ляльки, її вважають споконвічно російським брендом, який представляє російську культуру, і навіть експортують за кордон.

І насамкінець, пропонуємо читачам уважно подивитися на подану нижче світлину. Чи багато російського міститься у розпропагованому “російському стилі”? Прусський картуз і монгольська косоворотка на юнакові (про це йшлося у попередньому розділі), персидський сарафан і фінський кокошник на дівчині та на додачу ще і японський бог — мотрійка на задньому плані.

Чи багато російського у так званому “російському стилі”?

Отже, за роки свого існування російський національний одяг як чоловічий, так і жіночий, зазнав значних змін, запозичивши чимало в інших народів. Мода завжди щось запозичує, а останнім часом вона уже майже повністю інтернаціоналізувалася.

Нині тульський самовар є одним із символів Росії. Вважається, що на столі у кожного росіянина обов’язково має стояти самовар, який має створювати для іноземців враження російської патріархальної старовини. Однак винайдення самовара не належить росіянам.

Як відомо, самовар — це пристрій для кип’ятіння води і приготування чаю. Спочатку воду нагрівали внутрішнім паливником, що становив високу трубку, яку наповнювало деревне вугілля. Пізніше з’явилися й інші види самоварів — гасові, електричні.

Досі достеменно невідомо, хто і коли винайшов перший самовар. Деякі дослідники вважають, що до винаходу цього корисного пристрою причетні стародавні китайці й перси.

Самоварні прилади давно були відомі в Китаї, хоча вони, власне, не слугували для приготування чаю. Ці китайські посудини для кип’ятіння води називалися “хо-го” і мали всі ознаки сучасного самовара, поєднуючи в одній конструкції посудину для води, жарівню для вугілля і трубу, що проходить