Читати книгу - "Терези"

Як би він хотів помінятися з Олександром місцями! Хоч на годину відчути себе сильним і успішним. Справжнім мужиком. Хоч раз побачити в очах Олени той блиск, який з’являється, коли вона думає про іншого. Суперника. Батька його загиблого пасинка.

Може, взяти і спалити його фірму, щоб знав, як воно, – втрачати те, що зароблено важким трудом? Може, так буде краще для всіх?

Підсвідомий острах перед вихідними справдився і цього разу: він застудився.

І наче температура була невисока, і нежить не дуже докучав, а млявість начисто застопорила увесь процес. Наче йдеш-йдеш, щось намацуєш, бац – і знову мимо…

З викладачів найбільше харила деканша. Казали, що від сотні баксів носа воротила, але він не збирався платити. Не любив принижуватись, якось впорається і цього разу, аби тільки не забути дату іспиту з усіма теперішніми замутами…

На нічну зміну Максим забив, нового номера телефону вони не мали, а домашній можна вимкнути, нехай вираховують із зарплатні, переживе.

Отже, «квещенс намбе ван» на сьогодні: хто? «Намбе ту»: як? Ну і наостанок: якого милого, як каже шеф, він має всім цим заморочуватися? Шеф, щоправда, висловився б інакше, але справді: чому я?

І з батьком учора так розмови і не вийшло, викликали його на роботу, якась аптека, що була в них під охороною, згоріла.

Тато передзвонив уранці, коли Максим ще спав, і щось про трамадол почав, начебто згоріла аптека підпільно наркотою торгувала, і ще щось про власника і про те, що слідчі будуть розробляти коло його спілкування, але хлопець слухав упіввуха й одразу заснув після цього.

А тепер от задумався. Тато даремно нічого не говорить, слова з нього за день не витягнеш без необхідності.

Аптека торгувала трамадолом і наторгувалася так, що згоріла. І чим це йому має допомогти?

Вихідні обіцяли бути казковими!

Справи на кінній фермі нарешті зрушили з місця, з директором іподрому у неділю планував перетнутися, розвідати, що і за скільки купують та продають у його царині, з майором із ДСО теж стрілку забили на вечір, той швидко вхопився за пропозицію, коли дізнався, хто з ним про співпрацю говоритиме. Приємно відчувати свою силу, знають його тепер не лише у Львові, а й далеко за межами, авторитет не на рівному місці створювався стільки років, і нарешті можна пожинати плоди…

«Але ж головне, – піймав себе на думці Олександр, – що у суперника бізнес згорів, так йому і треба, буде знати, як чужих жінок переманювати…»

Він востаннє скинув поглядом територію свого майбутнього улюбленого і, мав надію, прибуткового хобі й сів до авто.

Пилипчак Віктор не зовсім і суперник, Олена до останнього чекала на пропозицію і виходила заміж, коли сину було десять років, а в Олександра народилася перша донька. Від грошей не відмовлялась, але в довгі розмови з ним не вдавалася, від сина правди не приховувала, чоловік теж був у курсі, але лохом був і лохом залишився. Тільки раз напився і подзвонив своєму однокурсникові, батькові пасинка: «Ну ти й ідіот, таку жінку проґавив».

Ідіота Олександр йому вибачив, бо Пилипчак сказав це не зо зла, а якось зі здивуванням, чи що. А от те, що в нього ніяк справи не складаються, за що не візьметься, все прогорає, отож Олександр мусив синові й далі грошей підкидати, дратувало і дивувало: як Олена – гонорова красуня з вищою біологічною освітою, залишаючись всі ці роки лаборантом на кафедрі, хоча могла б далеко піти, він пропонував і не раз свою допомогу, – як вона може жити з таким невдахою?

Рік тому залишилася без сина. Більше дітей не мала.

Олександр спохмурнів, вирулюючи на більш-менш нормальну дорогу з ґрунтової.

Обірвала відтоді всі зв’язки з ним, ніби винуватила його, що син пішов манівцями. Коли ховали хлопця – пообіцяв знайти винних, а востаннє як з нею намагався поговорити – дев’ятого червня цього року на заупокійній літургії, на яку він встиг уже під кінець, – не схотіла й слухати.

Згадав свою дружину. Які ж вони різні! Богдана воліла змовчати і зайвий раз не тривожити його своїми претензіями, якщо вони в неї і були, тихенько вела собі домашнє господарство, думаючи, що йому цього досить, а на склад чомусь взагалі боялася заходити, лякала її збудована ним велетенська махина, і його, мабуть, лякалася не раз, бо було чого. Жодного разу не виставила йому опір, добре, що доньки характером вдалися в нього.

Тільки тепер Олександр зрозумів, як не вистачало йому його Олени, не мав тепер приводу з нею бачитися, і це підкосило його, може, навіть дужче, аніж смерть сина. Занадто добре розбирався в фармакології, аби знати, що той так чи інакше погано закінчить, лікуватися не хотів, казав, що обов’язок батька – забезпечити дітей, а не лізти до них у душу…

Самотність огорнула з того часу його душу, як туман, і вже рік Олександр бовтається у цьому тумані, а просвітку не видно…

Він залишив по ліву руку поворот на Львів і вирушив на Закарпаття. Там було його фермерське господарство, звідти справно надходили партії овочів і ягід, оборот був невеликий, але постійний. Майор з іподромником зачекають, більше цінуватимуть руку, яка їх годує. Треба підлатати нерви, бо кепські видалися вихідні цього тижня.

Але нічого, він своє надолужить наступного…

На фірмі ніхто дуже не вичитував за прогул, це трохи здивувало, поки Максим не довідався, що шеф поїхав на Закарпаття і має повернутися не раніше вихідних. Фірма зітхнула з полегшенням і кожен негайно поринув у свої справи.

У курилці, яку винесли за територію фірми, збиралося тепер більше народу, не так покурити, як погомоніти. У коридорах, на сходах, біля кабінетів працівники фірми «Конвалія», раніше нечутні і невидимі, щоб не дай Бог шеф не зачув чи не угледів, тепер вільно пересувалися, зустрічалися, перемовлялися, навіть частенько сміялися і подеколи реготали до сліз.

Максим навмання ішов фірмою, стрічав людей, здоровкався, потискав руки, кивав, декого знав, про декого чув. Наче недовго на цій фірмі, а фірма вже вросла в нього своїм корінням. Як можна було після майже року праці тут зробити їй таке: повіситися у святая святих – на складі?

А може, то фірма щось тобі зробила Лешеку?

Двоє дівчаток років восьми-десяти вибігли з-за складу і помчали до вантажівок, які стояли на завантаженні, дорогою