Читати книгу - "Чорний Загін"

Хагоп розповів, наполягаючи:

--- Це був Загребельний, чувак. Це був Загребельний.

В мене були поважні сумніви щодо цього. У Ворона теж. Але коли я закінчив вишивати, Ворон сказав:

-- Хапай свій меч, Док.

Тепер він скидався на мисливця. В мене не було жодного бажання знов пертися на мороз, та ще менше мені хотілося сперечатися з Вороном, особливо коли він перебував у такому настрої. Я схопив свій пояс з мечем.

Повітря було ще холодніше. Вітер – ще сильніший. Сніжинки були меншими, проте міцніше сікли моє обличчя. Я крокував позаду Ворона, питаючи себе, що він в біса робить.

Він знайшов місце, де полоснули ножем Отто. Новий сніг ще не повністю засипав сліди. Ворон присів і уважно дивився. Що він там бачив? Як на мене, було занадто темно, щоб щось розгледіти.

-- Може він і не брехав, -- промовив Ворон нарешті. Тепер він уважно вдивлявся в темряву провулку, з якого з’явився нападник.

-- Звідки знаєш?

Він не відповів.

-- Ходімо, -- і вирушив у провулок.

Не люблю я провулків. Особливо я не люблю їх у містах таких, як Троянди, де чаїться все зло знане людині, а можливо й дещо досі незвідане. Але Ворон йшов туди… Ворон потребував моєї допомоги… Ворон був моїм побратимом з Чорного Загону… Але, хай йому дідько, я волів би гаряче вогнище і тепле вино.

За час проведений тут, я блукав містом не більше трьох-чотирьох годин. Ворон виходив з кімнати ще менше. Однак видавалося, що він знає куди прямує. Він вів мене бічними вуличками і провулками, через прохідні двори й мости. Через Троянди пропливають три річки, поєднані між собою мережею каналів. Троянди славиться своїми мостами.

В цю мить мости мене зовсім не обходили. Я намагався не відстати від Ворона і не замерзнути. Мої ступні перетворилися в брили льоду. В чоботи постійно набирався сніг, а Ворон не збирався зупинятися за кожним разом, коли це траплялося.

Постійно вперед. Кілометри й години. За все своє життя я не бачив стільки притонів і борделів…

-- Стій! – Ворон перекрив мені дорогу рукою.

-- Що?

-- Тихо, -- він прислухався. Я прислухався. Не почув нічого. Поки ми стрімголов мчали вулицями, я мало що і бачив.

Яким чином Ворон йшов по слідах людини, що напала на Отто? Я не сумнівався, що він переслідував нападника, просто не міг збагнути як.

Чесно кажучи, Ворон вже нічим не міг здивувати мене. Нічим з того дня, коли я побачив, як він задушив свою дружину.

-- Він вже близько, -- він вдивлявся в хуртовину. – Йди прямо, з такою ж швидкістю, як досі. Ти наздоженеш його за два квартали.

-- Що? А ти куди? – намагався випитати я у тіні, що зникала. – Хай тобі чорт.

Я глибоко вдихнув, вилаявся ще раз, витягнув меча і рушив уперед. У мене не виходило з думки, як я все це поясню, якщо ми переслідуємо не ту людину?

Тоді я побачив його в світлі, що падало з дверей шинку. Високий, худорлявий чоловік брів понуро, не звертаючи уваги на своє оточення. Загребельний? Звідки мені знати? Тільки Елмо і Отто брали участь в нальоті на ферму…

Мене осінило. З усіх нас, тільки вони могли впізнати Загребельного. Отто було поранено, а Елмо ми не бачили від… Де він був? Вкритий снігом у якомусь провулку, холодний, як ця огидна ніч?

Лють витіснила страх.

Я сховав меч в піхви й витягнув кинджал. Я тримав його захованим під плащем. Постать попереду не оглянулася, коли я наздогнав її, пішов поряд.

-- Що, паскудна нічка, дідусю?

Він буркнув щось нерозбірливо. Коли я зрівняв з ним крок, він поглянув в мій бік, його очі звузилися. Він повільно зробив крок вбік, придивився до мене уважно. В його очах не було страху. Він був певний у собі. Він не був схожим на дідуся, що бродить вулицями міських нетрів. Ті бояться власної тіні.

-- Чого тобі треба? – пролунало спокійне, відверте запитання.

Він не мусив боятися. Я боявся за нас обох.

-- Ти порізав мого товариша, Загребельний.

Він зупинився. В його очах блиснуло щось дивне.

-- Чорний Загін?

Я кивнув.

Він дивився на мене. Очі задумливо звузилися.

-- Цілитель. Ти – цілитель. Тебе звуть Док.

-- Радий познайомитися. -- Впевнений, що мій голос пролунав не так слабо, як я почувався.

Що в біса тепер робити? Подумав я.

Загребельний одним ривком відхилив полу плаща. Коротким мечем зробив випад в мій бік. Я сковзнув убік, розхилив плащ, ухилився ще раз і спробував вихопити свого меча.

Загребельний завмер. Він зустрівся зі мною поглядом. Видавалося, що його очі ставали щораз більші й більші… Я тонув у двох однакових сірих ставках… Куточки його рота розтягнулися в посмішці. Він зробив крок до мене, піднімаючи меч…

І раптово застогнав. На його обличчі з’явися вираз цілковитого здивування. Я вирвався з-під впливу його чарів, відступив і зайняв оборонну позицію.

Загребельний повільно повернувся в напрямку темряви. В його спині стирчав ніж Ворона. Загребельний потягнувся рукою і витягнув його. В нього з губ зірвався жалібний звук. Він пильно поглянув на ніж, тоді, дуже повільно, почав співати.

-- Рухайся, Док!

Закляття! Дурень! Я забув ким був Загребельний. Я кинувся у напад.

В ту ж мить з другого боку з’явився Ворон.

Я поглянув на труп.

-- Що тепер?