Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Квіти на снігу 📚 - Українською

Читати книгу - "Квіти на снігу"

305
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Квіти на снігу" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 58
Перейти на сторінку:
сучасних художників вона записала б до списку майбутніх класиків.

За хвилину я вже зрозумів, що підсунув їй її улюбленого коника. Дівка з величезним задоволенням осідлала його й радісно помчала учвал теренами мистецтва. Говорила про традиційність і примітивізм, модернізм і авангардизм, імпресіонізм і кубізм, про живописців і графіків, сучасних представників різних течій і шкіл (я доти й не підозрював, що їх аж стільки!), про дух Брака й Пікассо у творах Олександра Валенти, про перегук Миколи Кумановського з Босхом і Брейгелем, про національну основу робіт Валерія Франчука… Не запам’ятав і сотої частини з цієї лекції-експромту, але вона мене таки переконала, що почувається в мистецькому світі, як рибка у воді.

– То ви берете мене на роботу? – запитала, обережно загортаючи картини в якусь полотнину й засовуючи їх у величезну торбу з блакитного джинсу.

– На жаль, уже прийнято людину на місце художнього редактора, який заодно в нас виконує й обов’язки дизайнера, – почав обережно. – Але…

– То навіщо тоді це шоу з іспитом?! – вибухнула Анжела. – За кого ви мене маєте?

Мені справді було шкода. Але художнім редактором я взяв родича свого круп’є. Звісно ж, знайти причину для його звільнення нескладно. Але треба трохи часу. Та й… чи так уже обов’язково цій дівці сидіти за редакційним комп’ютером?

– …Андрій займає це місце тимчасово. Обіцяю, воно буде вашим. А зараз… Спустімося вниз – я покажу вам залу, у якій ми плануємо організовувати художні виставки. Так-так, при редакції буде художній салон. Дивуєтеся? У нашому місті справді такого ще не було, а от у Європі… Тож раджу вам не поривати зі мною стосунки. Можливо, якось я попрошу вас допомогти в оформленні виставки або одного чудового дня в нашій галереї може відкритися персональна виставка Анжели… До речі, як ваше прізвище?

– Просто Анжела.

– …може відкритися персональна виставка просто Анжели, і вона стане першим кроком талановитої молодої художниці до всесвітнього визнання. Ну як вам така перспектива? А зараз… Чому б нам, панно Анжело, не випити по горнятку кави в барі он там, за рогом? А заодно поговоримо про можливі варіанти нашої співпраці.

Вона кивнула головою.

5

Усю дорогу від кордону мене гризе сумнів, що вже неподалік від дому переходить у впевненість: Марек змахлював. Ну не може портрет Людовика Радзивілла стільки коштувати! Не може, дідько б його вхопив, того пшекала лисого! Та за якусь голландську молочницю з тої самої колекції мені заплатили втричі більше. А тут же сам ясновельможний князь!

Що він там патякав? Що все залежить не від того, хто на картині, а хто цю картину написав, а портрет Радзивілла, мовляв, належить пензлю невідомого художника. От якби довести, що той невідомий – якась знаменитість… А як це довести?

Ні, змахлював поляк, реально змахлював! Якщо вже якимсь там родакам, якійсь там сьомій воді на киселі (ми родичі: ваші собаки кістку гризли, а наші на них гавкали) заманулося мати в покоях фейс Людовика, щоб тикати в нього пальцем перед гостями й млосно нагадувати, від кого вони походять, то яка їм різниця, хто автор? Може, я й не дуже петраю в малярських штучках, у тих мистецьких витребеньках, але що значить такий портрет для нащадків, які пнуться в новітню знать, за князівськими та графськими титулами, добре розумію. І не треба мені на вуха локшину вішати. Але ж навішав Марек! Навішав, лисюра!

Джип зробив коло при в’їзді до міста й завернув праворуч. Ось уже й шлагбаум забовванів, як завжди, відкритий, – здається, він встановлений тут тільки для того, щоб нагадувати: в’їзд у «царське село» не для всіх. Тачка прослизнула під його піднятою стрілою й викотилася на пагорб. З пагорба відкрилася панорама вулиці. Мій будинок найближче, хоча будував я його чи не найпізніше, коли інші вже тут прижилися й корінці пустили. Річ у тому, що забудова «царського села» розпочиналася ген звідти, з протилежного боку, від ліска, зразу за яким розкинулося село Залісці.

Колись цей лісок був разів у п’ять більшим, а дорога, що пролягала через нього, з’єднувала село з хутором. Ліс вирубали вже зовсім недавно. На вирубці й було зведено перші «хатинки» нових українців. А далі вони потягнулися через здичавілі сади покинутого хутора, які власники нових садиб викорчували до останнього пагінця. Я ледь встиг на розподіл пирога й захопив шмат землі під пагорбом. А гарний шматочок!

Щось вереснуло. Мої думки враз шуганули врізнобіч, як наполохані горобці. Що це?! Господи! Цього не може бути! Де вона взялася?! Я ж бачив: на дорозі не було нікого. Не було! Джип смикнувся, як паралітик, але не встиг загальмувати. Я відчув, як автівка вдарилася об щось м’яке й податливе. Перед вітровим склом майнуло обличчя. Розширені зіниці, перекошений рот. Анжела!

Жалісливе голосіння гальм, карколомний поворот – і тиша. Опустив скло, хапнув ротом повітря. Просто переді мною, за якихось кілька сантиметрів, криниця. Здалося, що вона жива істота з відкритим у крику ротом. Містичний жах піднімається з її темних глибин, повзе вкритими пліснявою цямринами, переповзає через жовтий зруб і хапає мене за горло. А-а-а!.. Я ледве вириваюся з тих цупких лабетів, біжу, біжу, біжу… І боюся глянути на свою тачку, на те, що там, під її колесами… На… Падаю під кущем на холодну землю. Віддихуюся. Жах послаблює свій холодний зашморг, відповзає до жовтого зрубу.

Недаремно, значить, старий без кінця торочить про цю криницю. Неспроста вона його так лякає, аж він ночами кричить та колами ходить, наче сомнамбула. Ну нічого, тепер я сам зліквідую її – зрубаю під корінь цього одноногого журавля, розкидаю зруб, зітру з лиця землі, засиплю піском і закатаю асфальтом. Сам, власноруч. Прижену вночі бульдозера –

1 ... 37 38 39 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Квіти на снігу"