Читати книгу - "Зорчина пісня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кузьмін підвівся. Витрусив люльку. Віра Іванівна мимоволі простежила поглядом, як погасли біля самої землі гарячі іскри.
— Вибачайте,— сухо сказав Кузьмін,— утопії.— це не з моєї галузі. Янголяток тут немає. Є зіпсовані, занедбані діти, і ми зобов'язані зробити з них звичайних дітей. Не гратися у виховання, а виховувати. Так я розумію свій обов'язок. На добраніч.
— Чому ви не заперечили йому? Чому? — палко запитала Віра Іванівна, коли Кузьмін пішов.— Він небезпечний, злий...
Микола Іванович поворухнувся і сказав, повільно вимовляючи слова:
— Небезпечний? Що ви, голубонько... по-моєму, він... просто... без уяви. Ідіть відпочивати, Віронько... Я трошки посиджу сам...
Віра Іванівна занепокоїлась. Вона нахилилася і взяла Миколу Івановича за руку. Рука була важка, з набряклими венами...
— Вам погано?
— Ні... нічого.
Віра Іванівна завагалася, вдивляючись в обличчя Миколи Івановича, та в темряві обличчя не було видно.
— Ну, що ж ви? — нетерпляче повторив Микола Іванович.
Коли Віра Іванівна пішла, Микола Іванович ліг на ганку, ледь стримуючись, щоб не застогнати. Біль у шлунку поступово минув. Останнім часом він з'являвся дедалі частіше, нагадуючи про тяжке поранення гайдамацькою кулею під Києвом.
Розділ 17. Даєш бавовну!На світанку до воріт дитячого будинку під'їхала вантажна машина.
— Швидше, швидше, час — гроші,— квапив Кузьмін.
Діти квапливо вишкрібали з мисок вівсяну кашу-розмазню, обпікаючись, сьорбали з бляшаних кухлів чай. Хліб ховали в кишенях, щоб потім їсти довго, відщипуючи по шматочку.
Кузьмін особисто перевірив борти машини, став на колесо, перерахував дітей по головах і заліз у кабіну.
Хлопці відтіснили дівчаток до заднього борту й розляглися як пани. Галка затіяла була сварку з Геньком, але Генько насунув кепку на рудий ніс і демонстративно захропів, поклавши голову на мішок з мисками.
Машина вирушила на центральну вулицю й помчала дорогою, підскакуючи на вибоїнах. Було холодно. На шляху, на траві біля ариків сріблився тонкий іній. Селище не спало. За деревами біля будинків куріли літні печі, мукали корови, бекали вівці. Назустріч рухалися підводи, навантажені жовтими динями й кукурудзою.
Зорка сиділа, щільно затиснута між Анкою і Наталею, щипала хліб і думала, що, мабуть, вона ніколи вже не побачить бабусі, тата, мами і тепер довіку житиме в дитячому будинку разом з веселою, відчайдушною Галкою Ляховою, спокійною, розважливою Анкою, з Наталею, яка думає, що вона схожа на актрису.
Біля кам'яної сільради з прибитим до горища прапором стояли жінки з кетменями, закутані в білі хустки.
Осторонь сиділи навпочіпки Рахія та Бабатай з вузликами на колінах.
Машина пригальмувала. Рахія та Бабатай залізли в кузов. Жінки засміялися. Одна, молодша, з темним широким лицем, гукнула:
— Гей, Бабатаю, дівок багато, не помилися!
Дівчатка засміялися. Бабатай почервонів і сів Анці на ногу.
Мимо промайнули глинобитні будинки. Шпилясті юрти. Щільна стіна акації, що відокремлювала тином селище од степу. Аж на околиці, під корявою аличею стояв верблюд із перехнябленим набік, облізлим горбом і ліниво ремигав, розмірено рухаючи м'якою роздвоєною губою.
Почався безкраїй, похмурий степ, укритий білястими лисинами солончаків, острівцями полину, брудно-зеленого типчака та обрідними сухими чагарниками білого саксаулу.
Сонце підбивалося чимраз вище, сушило степ. У незрушному, гіркуватому полиновому повітрі дзвеніли коники. Здивовано кричала якась птаха: «Хто? Хто?»
Зорка сонливо дивилася в порожнє зеленаве небо, впіввуха дослухаючись балачок.
Нінка Лапіна розповідала Рахії:
— Ми йшли дорогою, а вони я-ак налетять та з кулеметів прямо по нас, прямо по нас...
— Ой-бой,— тихенько шепотіла Рахія.
— А он Коля-Ваня і Вірванна! — радісно загукала гострозора Галка.
Машина зупинилася біля втрамбованого майданчика край величезного біло-зеленого поля. Зорка перелізла через борт, намацала ногами колесо й зістрибнула на м'яку, вкриту пилом землю. Слідом за нею стрибали й інші дівчатка. Хлопці почали будити Генька, але він не прокидався і тільки бурмотів невдоволено й сварливо.
— Йому тепер хоч гарматою гати — не розбудиш! — Петрусь махнув рукою і зіскочив на шлях.
— Невже не розбудиш? — лукаво перепитала Галка, кинувши хитрий погляд на довготелесого Петруся, і полізла в кузов, де, підібгавши ноги, солодко сопів Генько. Хлопці розступилися. Галка нахилилася й сказала трагічним шепотом:
— Чортяки, весь хліб ум'яли, а де ж Генькова пайка?
Генько прокинувся миттю. Перескочив через борт і, позираючи навколо сонними, безтямними очима, заволав:
— Хто мою пайку зжер?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорчина пісня», після закриття браузера.