Читати книгу - "Куркуль"

— Іменем радянської держави я засуджую тебе на сме… — промову бійця перервав різкий свист, повітря розрізала сокира, що вдерлася в голову, зім’яла будьоновку, проникла в мозок.

Ще на мить червоноармієць завмер — із напіввідкритим ротом та жахом на обличчі. А тоді повалився, як зрубане дерево. Позаду, хитаючись, стояв Нестор.

Усе це відбулося так швидко, що Шевченко ледь усвідомив. Він кинувся до сусіда, який також повалився в сніг. Старий кожух Нестора набряк кров’ю. Руки були вимазані червоним. Бліде обличчя, по якому проходили глибокі зморшки, здавалося набагато старшим, ніж було насправді. Нестор постарів на всі двадцять років. Федот помацав грудину — долоня вкрилася багряним.

— Несторе, друже! Шо ж це ти? Як же ти?

— Так, сусіде. От так.

— Підемо! Я допоможу тобі вибратися. У мене лікар є знайомий із району. Він врятує!

— Ні-ні. Усе. Закінчилась моя казка. Та й хочу сказати тобі…

— Припини! Ми ще поживемо! Я тобі хату допоможу відновити, господарство. Жінку собі знайдеш. Он скільки в селі.

— …Хочу сказати тобі, шо я так утомився. Немов я коняка, кожен день кудись іду, іду…

— Коняка. Несторе, рідний. Ти можеш вижити. Треба лише додому.

— Дім… Кхе-кхе… Я як той пес, бездомний.

— Так не можна. Людина має жити!

— Я пожив. Усе, досить. Тільки запам’ятай одне…

— Що?

— Ти мені був як син. Кожен раз тебе бачив, а в серці: «Це мій синочок!»

— Ні! Ні! Тільки не так!

— Одного разу ти впав із дерева. Забився. Там у саду, за селом. Я ніс тебе й чув, як б’ється твоє сердечко. Так: тук-тук. І тоді я зрозумів, шо я батько твій, але такий, по душі. Це дивно.

— Ні! Ні!

— Мабуть, ми більше не побачимося. Синку. Ти мій синку, синку, прощавай! Я якось дивно любив тебе, не можу зрозуміти, чому…

— Тримайсь, Несторе. Тримайсь.

Федот бубонів, трусив тіло старого, а той уже закляк. Його водянисті очі зненацька посвітлішали. Погляд зосередився на темній кроні сосни. Потріскані губи зупинилися серед слова. Нестор помер.

Шевченко трусив труп, смикав мерця й просив його встати. Благав сказати хоч одне слово. Договорити недосказане. Йому так хотілося почути голос Нестора, розпізнати його буркотіння й гунявий акцент. Більш за все в житті він бажав обійняти цього дивного, чудернацького дядька. Федот смикав мертве тіло, яке піддавалось, мов велика лялька. Сльози крапали на руки загиблого, розпливаючись у потоках крові, а тоді майже одразу замерзаючи крижаною, вічною кіркою.

Здалека почувся гомін. Видно, червоноармійці шукали свого. Тіні рухались у його напрямку. Шевченко подивився в глибину лісу. Він обережно поклав тіло свого сусіда й прикрив жахливо чисті очі. Федот підвівся, озирнувся й побіг до пройми. І в ту секунду, як він опинився на освітленому місці, повалив сніг, такий густий, наче гусячий пух. Кошлаті широкі пластівці падали з небес, обліплювали лапате соснове гілля та старі замети, засипали два трупи. Сніг валив і валив, укриваючи спочатку тонким, а згодом пишним шаром сліди втікача, що сховався в лісовій хащі.

Дзвінкий брязкіт телефону розбудив Івана Єгоровича Горового. Він перевернувся, підвівся з ліжка й почапав до чорного апарата, що надривно дилінькав. Зробивши кілька кроків, комуніст подивився на годинник і підняв слухавку.

— Слухаю.

— Іван Єгорич?

— Так точно.

— Це Микитин, секретар райвиконкому. Вам треба терміново прибути до мене. Справа державного значення.

— Га? Четверта ранку…

— Я знаю, Іване Єгоричу, тому дзвоню особисто. Даю вам п’ять хвилин на збори, під під’їздом на вас чекатиме машина.

— О, так. Зараз буду.

Горовий поклав слухавку та зазирнув у вікно. Там згорбився ліхтар, що відкидав ріденьке жовтувате світло. Товстий замет підставив спину, і блідо-жовта пляма потекла на м’які та розлогі лінії снігового горба. Далі була сама темрява. Лише завдяки примарним обрисам можна було здогадатися, що це триповерхові будинки блищать шибками, мов незграбний нічний сторож у окулярах. Дивно, подумав Горовий. Це вперше його викликають у такий час. Різне було, але ось так — серед ночі? Ну, нехай, може, термінова телеграма з Харкова. Він одягався й заспокоював себе, що, може, не така вже й нагальна справа.

— Ти куди? Що трапилось? — Дружина відірвала голову від подушки.

— Спи! Нічого страшного, скоро повернусь, — відповів він.

Горовий зробив два кроки в напрямку дверей і раптом згадав очі Сидора. Перед ранком, так, саме перед ранком його забирали. Як же все дивно! Іван Єгорич забарився, призупинився. Йому зробилося жахливо. Цьому відчуттю він здивувався не менш, ніж якби почув, що дружина його зраджує. Чого він боїться? Хіба може хтось йому зашкодити? Він і партія — разом. Велика Справа поглинула його. Хіба він один, сам? Ні! Він лише частка великого руху до світлого майбутнього. Він пересувається в широкій колоні, марширує барабанною ходою, прямує до комунізму. Ні! Страх для