Читати книгу - "Куркуль"

Горовий намагався себе підбадьорити. Та ну, звичайний робочий момент, напевно, пересічна рутина! Він вийшов із квартири, спустився сходами й опинився біля блискучої, чорної, мов жук, машини. Її двері вже було відчинено.

Коли ідеолог приїхав, вікна згори виконкому світилися. Він підвівся на третій поверх, завернув ліворуч, пішов довгим коридором у самий кінець, відчинив двері й опинився в яскраво освітленому кабінеті. Біля стіни стояв брунатний стіл. Над ним висів портрет Сталіна, а під портретом сидів огрядний Микитин. На його широкому лиснючому обличчі був присутній незмінний атрибут людей хитрих та заплутаних — маленькі спритні оченятка. Ніс у Микитина був вузький, а вуста — товсті та припухлі. Здавалося, що ці вуста відкриваються самі по собі, хапаючи повітря, як це роблять риби. Микитин рухав вустами, ворушив ними, а звуки голосу губились десь у глибині горла. Ось і тепер, побачивши Горового, товстун заплямкав губами, але слова все не з’являлись.

До цієї особливості товариші вже звикли, а поза очі звали Микитина Щукою. Точнісінько як треба слівце! Іван здригнувся. Щось є містичне в цій відсутності звуку. Чорт забирай, який смуток на серці! Звідки? Ідеолог топтався біля входу.

— Проходьте, проходьте. — Нарешті рот Щуки спромігся видати кілька слів уголос.

— Так-так, звісно, — неуважно мовив Горовий. Він пройшов уперед, усівся на один зі стільців, що було виставлено попід стіною.

— Так-так, — Микитин постукав олівцем по столу. Той відгукнувся легкою нерівною луною.

— Справа кепська, Іване Єгоричу, — протягнув знову Щука.

«Та не тягни ти, кабан лисий! Кажи вже!» — подумав Іван. Але не показав, тільки уважно подивився на портрет Сталіна й не менш уважно — на начальника.

— Повстання в нас, — дозрів Микитин.

— Як повстання? Що за таке? — обурився Горовий.

— Антиреволюційне, от яке. Буржуазний елемент, що переховувався під маскою куркулів, спробував учинити класовий переворот. Реваншизм, ось що це таке! — із якоюсь урочистістю заявив Микитин.

— Як же ж так? — пробуркотів Іван.

— От так. — Щука поклав руки на стіл, а це значило одне — він прийняв важливе рішення. — Збирайтеся. Поїдете туди. Потрібна ваша твердість.

— А-а-а?..

— Збирайтеся. На ранок маєте бути там, — відрізав Микитин. Горовий подумав сказати про те, що завтра він повинен був їхати до столиці, але потім подивився на співрозмовника й кивнув.

За дві години Горовий трусивсь у легковичку. Автомобіль підстрибував на вибоїнах, ковзав на кризі, його заносило в замети. На боковому склі застигла величезна крижана пляма, у салоні було зимно, і лише брязкіт мотору та різкі посмикування давали знати, що рух таки відбувається. Іван Єгорич провів пальцем по морозній поверхні криги, натиснув на неї. За мить навкруги пальця утворилася світла пройма, крига підтанула, у білуватій плямі з’явилася дірка. Він придивився: там, майже як у замковій щілині, мерехтіли сірі, похмурі дерева, колючі кущі, засипані снігом хати вздовж дороги. Хлопчисько в старому бушлаті та темній шапці навскоси кинув у машину сніжку й радісно втік до похиленого паркану… Перед від’їздом дружина Варвара, почувши про партійний наказ, зібрала йому речі, уклала все в потерту шкіряну валізу з жовто-брунатними кутами. Треба було поспішати, тому на пестощі, як завжди, часу не було. На порозі він погладив її по плечу й заквапився вниз. Виходячи, намацав у кишені піджака папірець. Це виявилася записка від імені Микитина, де було розписано, скільки й коли мають у селі здати зерна. І все б нічого, але пожежа повстання тут ще палала, а сільські чоловіки розлючені та вперті — як з них ще вимагати? Ніхто на таке не погодився, крім Горового. Микитин знав фанатичну прихильність Івана Єгоровича комуністичній справі, заради партії той був готовий на все. Та що казати, у найтяжчі періоди ідеолог неодноразово рятував партійний осередок. Вийде до робочих і ну розповідати, якою країна стане через двадцять років. А ті й роти пороззявляють. Ніхто так не міг, лише Горовий. Він сам щиро вірив у цю маячню. Усією душею проповідував те, у що вірував. Не зустрічав Микитин більше таких. І коли стало ясно, що план по району можна провалити, послав саме цього підлеглого на найнебезпечнішу ділянку зернодобування.

— Це фронт, Іване Єгоричу. Передова. Там зіткнулися інтереси радянської держави й куркулів. Стійте на смерть! Партія на вас покладається, — сказав перед виходом Микитин й уп’явся своїми вузенькими очиськами в обличчя Горового. Голова райкому хотів знати, чи виконають його наказ.

Іван згадував розмову з керівництвом і мимоволі посмикував плечем. Так, він усе розумів. Його вирішили використати в ролі тарана, аби зруйнувати це буржуазне кубло. Ну що ж — нехай так і буде!

Тут машину знов повело, водій натиснув на гальма, Іван подався вперед. Ще мить — і автомобіль завмер.

— Приїхали! — радісно сповістив водій і стукнув по керму.

Горовий вийшов, гримнув дверцятами, поставив валізу в сніг. «А! Пам’ятаю це село!» — подумав він. Тут заможних аж надто! Ідеолог потупотів на одному місці й пішов у колишній будинок пана-мироїда. Там біля входу зібралися червоноармійці. Вештались люди в цивільному. Туди й сюди водили селян, ті йшли з засмученими обличчями, перелякано дивлячись навкруги. Якась стара верещала, тримаючи невеличку білу курку під пахвою й увесь час тикаючи цією куркою в молоденького бійця. Той відводив рукою переляканого птаха й намагався щось довести старій. Жінка врешті розродилася голосною лайкою й знову заходилась тикати куркою в бійцеве обличчя. Десь здалеку пролунав галас, крики. Згодом — постріл. Усе стихло. Знову пролунав постріл.

«Оце мене лиха година занесла», — подумав Іван. Він зайшов до будівлі, де його зустрів вусатий чекіст, що нахилився понад якимось документами.

— Товаришу! Можна? — спитав Горовий. — Я з району.