Читати книгу - "Еринії"

― Але хто б це довірив щось пильнувати п’яниці? ― здивувався Циган.

― Може, лише на хвилину, доки той не нап’ється як свиня, ― відказав Попельський.

― Прошу вас підбити підсумки, пане Жехалко. ― Зубик вочевидь вирішив, що дискусія навколо кирки є зайвою.

― Ми розшукуємо чоловіка близько п’ятдесяти років, ― Жехалко читав власні нотатки, які незважаючи на швидкість записування, були дуже розбірливими, ― слов’янської раси, з долонями, замащеними чорнилом, погано освіченого, можливо, чиновника, недбало й немодно вбраного, водночас власника новенького котелка. Ця людина найпевніше стежила за комісаром і хотіла спровокувати пана Попельського, аби той убив його, або, принаймні, переламав ноги киркою. Отже, цей чоловік схильний до аутодепресії.

― Аутодеструкції, ― виправив його Підгірний.

― Так, авжеж. ― Жехалко змінив слово. ― Аутодеструкції. Його знання про те, як треба поводитися з епілептиком, свідчать, що можливо, він знає про цю хворобу із власного досвіду. Це все.

― Добре. ― Зубик зручно всівся в кріслі й почав бавитися своїм «Вотерманом».

Запала тиша. Усі вже загасили цигарки й дивилися на Зубика, тримаючи пера й записники напоготові. Вони знали це напруження, за яким відбувався вибух завдань і наказів, їхні ручки в очікуванні дряпали перами аркуші записників і вимальовували на них різні закарлючки. Уласне вони нагадували кінські ноги, які перед стартом на перегонах нетерпляче й нервово б’ють копитами об землю.

― Панове, ось ваші завдання. ― Зубик аж почервонів від хвилювання. ― Із цими нотатками, що їх зробив пан Жехало, а також описом зовнішності Ірода, ви підете… Попельський, як людина, що вишукано одягається, ― до продавців котелків, щоб відшукати нещодавнього покупця, панове Кацнельсон і Ґрабський ― до директорів приватних і державних фірм, щоб знайти людину, чиї пальці замащені чорнилом, Циган шукатиме епілептика з такою зовнішністю, а ви, Жехалко ― психічно хворого. Виконавши своє завдання, Циган і Жехалко перейдуть до чиновників і приєднаються до Ґрабського й Кацнельсона. Це все, панове. Ага, пане Циган, візьміть, будь ласка, у слідчого судді, пана Мазура, розпорядження щодо портрета злочинця й оголошення в розшук. Воно вже повинно бути готове. Із цим, будь ласка, до Народної друкарні. Але cito![35] Портрети слід якомога швидше порозвішувати по всьому місту! Завтра збираємося в мене, ― тут він невдоволено глянув на Попельського, ― рівно опівдні. Може, дехто встигне до того часу виспатися… Ага, ще одне. ― Обличчя Зубика перетворилося на роздратовану маску. ― І прошу не називати його Іродом. Біблійний Ірод убив багатьох немовлят, а в нас ― два випадки із двома різними винуватцями! Зрозуміло?

Доктор Підгірний знущально розреготався й вийшов, не попрощавшись. Ніхто з поліцейських не промовив жодного слова. Ніхто не кивнув ствердно головою. Ніхто не глянув начальникові в очі. Окрім Попельського. У погляді голомозого комісара не було й знаку покірливості, яку повинен відчувати будь-який підлеглий.

Попельський плентався до свого кабінету. Він анітрохи не прагнув побачити знайому обстановку: ані жовтих стін, які давно вимагали свіжої побілки, ані великої тристулкової книжкової шафи, чию простоту порушував меандр угорі. Його смертельно втомлював щоденний ритуал у кабінеті: постійні й безуспішні суперечки зі своїм молодшим колегою й асистентом Стефаном Циганом, коли Попельський обурювався через стоси засмальцьованих аркушів, розкидані ручки, брудні склянки й тарілки на столі. Огидою переповнювала його думка про те, що доведеться зайняти місце за своїм масивним столом, де папери були складені віялом, а ручки й нагострені олівці лежали на відстані п’яти сантиметрів від краю. Не чотирьох із половиною. Не п’яти сантиметрів та двох міліметрів. Рівно п’яти, про що він чудово знав, бо ж сам декілька разів протягом дня міряв цю відстань лінійкою, після чого завжди з гордістю й зловтішною посмішкою заявляв Циганові, указуючи на його завалений мотлохом стіл у темній ніші: «Ми, поліцейські, упорядковуємо світ. Але на нас не можна покластися, якщо не починаємо із власного життя й власного робочого місця. А на вас можна покластися?».

Попельський нахилився й поправив шнурівку світло-коричневого черевика. Не хотів заходити до власного кабінету, бо мусив у ньому обміркувати план дій, які a priori вважав абсурдними. Опитування із записником у руках львівських капелюшників, питання про їхніх нещодавніх клієнтів приваблювали його так само, як скручена шкура від солонини в барлозі Анатоля Малецького.

Натиснувши на клямку, він пригадав собі вигадане ним самим прислів’я, яке він постійно повторював Циганові. «Ordo in mensa scriptoria, ordo in vita cottidiana[36]». Так, думав Попельський, на моєму столі завжди панує зразковий порядок, чітко позначений з обох боків полем завширшки рівно в п’ять сантиметрів. Моє життя ― упорядкована періодична функція, мінімум якої ― обжерство, пияцтво й розпуста, а максимум ― голодування, утримання від алкоголю й сексу, чергуються з математичною регулярністю. Може, я тому не радію цьому життєвому порядкові, бо не