Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гірчичне зерно 📚 - Українською

Читати книгу - "Гірчичне зерно"

203
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гірчичне зерно" автора Галина Василівна Москалець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 67
Перейти на сторінку:
хтів такого, — озвався Петро. — Прийду з роботи, січки корові наріжу, скіпок нарубаю, та й дивлюся телевізор.

— А небіжки Касі не боїшся?

— Ха! — засміявся Петро. — Я вам не повідав, що видів її?

— Коли?!

— Було так. Йшов з роботи в другу зміну. Трохи ми з хлопцями випили. Вертаюся, коли йде мені назустріч Кася. Я до неї: «Чи ви не на кавалєрку зібралися, цьоцю?» Вона ніц не обзивається і йде в горішній кінець. Най собі йде. Я прийшов додому, кажу жінці: «Стрінув Касю, десь ішла на ніч». А моя жінка побіліла: «Чи ти вдурів?! Таж ми нині її поховали!»

— То добре, що не настрашився, — зауважив Гриньо. — Чоловік може з такого розрив серця дістати. Як вмерла моя жінка, царство їй небесне, то пішов я раз на цвинтар. Посидів на могилі, вже стемніло. Додому не хтілося йти: що маю в тій пустці робити? Ну, йду, бо пізно. І таке мені щось в голову вступило, що кажу сам до себе: «Чого то я мушу до вмерлих ходити, а вони до мене не ходять?» Хіба-м вимовив, як зірвався вітер, закрутив листям, і щось мені на вухо як закричить: «А ти до вмерлих не ходи!»

— Хтось пожартував, — спинив його Богдан.

— Ні одної живої душі не було на цвинтарі, бігме! Мені волос на голові з’їжився, вірите, додому йшов три години, а то як від вашої хати, Юзю, до чайної.

— Я в тото не вірю, — вперся Богдан. — Доки сам не увиджу, доти не повірю.

— Дав бог, би-с увидів, — побажав Гриньо.

— Не поминай бога всує! — зауважив Юзьо. — То гріх. Я знаю, що від вмерлих боронить свячена пшениця. Маю її за образами, і, хоч жию сам, ніколи до хати вмерлі не ходили. А від опирів поможе пшениця, 12 раз свячена…

— Досить того, — сказав Гриньо. — Нема чого на ніч про тото говорити. Та ще коли світла нема.

Богдан гримнув кулаком по столі:

— А чого їм ходити? Га, чого?! Яке вони мають право живих з розуму зводити?

— Я думаю, — мовив Гриньо, — що душі в перший час тяжко і вона банує за родиною й домом. Мусить рік перебути на землі, а відтак уже ніколи не прийде.

— Великі грішники можуть довше ходити, три або й сім літ, — озвався Юзьо. — А можуть і вічно. Таку мають покуту. Але то вже як нечистий заволодів душею…

І Юзьо махнув рукою. Він не хотів далі вести розмову. Випровадив хлопів, закрив двері й поліз на піч. Пес провів його тужними очима. Від підлоги тягнуло холодом, а на старість у нього почала вилазити шерсть. Юзьо подумав, що добре би було висповідатись в такий тяжкий час.


…Міста мали аж забагато світла, щедро світячи рекламами трансагентства і маргарину; а наш Уріж борсався у темряві, тяжко зітхаючи, не спав, і ліжка катували закляті тіла його мешканців. Морок згущувався і ставав твердий, як камінь.

III

Тим часом діти ходили до школи, дорослі їздили на роботу, бо мало хто працював у селі. Не кожен знав навіть, як зветься їхній колгосп, бо він усе зменшувався: спочатку зникла конюшня, потім тракторна бригада, потім льоноцех. Лишився тік і один корівник посеред руїн. Коло рубленої комори з залізними штабами на вікнах стояла понищена вітрами й дощами контора, де день і ніч дзвонив телефон, але ніхто не підходив зняти трубку, точнісінько як у славетному романі Маркеса.

На горі стояв колишній панський дім, хоч і підпертий колодами, але незмінний. Його не можна було перебудувати; він не піддавався магії телефонних дзвінків та інструкцій, що змушували гарячково звозити машини і зводити над ними льоноцех, що так і лишився без даху, чи валити новісіньку ферму, гордість району. Руйнується швидше, ніж зводиться. Падає швидше, ніж підводиться. Люди звикли до суєти і, як уміли, користалися з неї. Тільки старечі вицвілі очі не бачили нічого, крім землі, такої самої втомленої і зболеної, як і вони. Старих, однак, чекав вічний спочинок і забуття, а земля мусила терпіти далі.


Оля верталася з річки, коли почула настирливий телефонний дзвінок у конторі. Вона кожного разу його чула, але зараз її охопило божевільне бажання зайти в покинуту контору з навстіж розчиненими дверима й підняти трубку. Телефону боялися всі, і вона так само. Вона ще ніколи не розмовляла по телефону. Це мало стати видатною подією в її житті, а ще такого сумного осіннього передвечора. Вона несміливо зайшла до кімнати, притулила холодну трубку до вуха:

— Алло?

Дитячий голос їй відповів:

— То колгосп? Прийміть телефонограму.

— Яку теле-фоно-граму?

— А таку, що всі йдуть збирати колорадські жуки!

Оля засміялася і поклала трубку.


Андрій Іванович глибоко зітхнув і сказав:

— Ви вже знаєте, що таке темрява, з власного досвіду. Але ще не знаєте, як з нею боротись. Темрява — це насамперед страх, який потім переростає у небажання думати й працювати. Уроки ж вам не хочеться робити при гасовій лампі?

— Нє! — дружно відповів клас.

— Отже, що потрібно, щоб зникла темрява?

— Електрика!

Андрій Іванович посміхнувся:

— Який антонім до слова «темрява»?

«Міжпредметні зв’язки», — майнуло у нього в голові нав’язливе.

Відмінники пам’ятали і сказали: «Світло».

— Вірно, — відповів педагог. — Вірш Лесі Українки «Досвітні огні» побудований на протиставленні світла й темряви.

Діти почали соватися за партами, й очі у них погасли.

— Слухайте, — спитав

1 ... 37 38 39 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гірчичне зерно», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гірчичне зерно"