Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Смерть ходить по музею 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть ходить по музею" автора Ян Мортенсон. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 59
Перейти на сторінку:

«Телефоную у четвер увечері о 23.00. Дай відповідь. Якщо ні, будеш без корони».


Калле перевернув конверт над письмовим столом, струснув його. На зеленому сукні щось блиснуло, і в світлі настільної лампи спалахнув червоний камінь у золотій оправі.

— Що за чорт, — промовив Калле, взявши каблучку пінцетом і підносячи її до лампи.

— Перстень, — відповів я. — Він належав королеві Крістіні. Востаннє я бачив його в Національному музеї.


XVIII

Повернувшись додому, я заліз у ванну. Лежав і думав. Але нових ідей мої інтелектуальні зусилля не породили. Думки вислизали, як мило у воді.

Ми з Клео згаяли цей вечір при свічках. Я відкоркував нову пляшку червоного вина. Нічого особливого, трохи терпке, але цілком пристойне. Цілком. Те саме думала й Клео про свою салаку: цілком нормальна. Наситившись, вона почала гратись — ганяла зіжмаканий клапоть паперу по підлозі, вигинаючи спину і настовбурчивши хвоста. Вона грала у футбол і так зосередилася на цій грі, що не тільки вела м'яч, а й била по воротах.

На всій швидкості її занесло по паркету, і вона, ковзнувши, врізалася в книжковий стелаж, скинула кілька книжок і зникла в напрямку кухні.

Якби коти грали у футбол, ти була б зіркою першої величини, думав я, підбираючи з підлоги книжки і ставлячи їх на місце.

І завмер з однією в руках, усміхаючись обкладинці і самому собі. То була одна з моїх перших книжок. «Різдвяний подарунок для хлопчика». Палітурки потерті і обтріпані, сторінки пожовклі. Але я пам'ятав її, пам'ятав у ній кожну сторінку. Пам'ятав, як лежав у своїй кімнаті нагорі, в мезоніні пасторського дому, і читав вечорами, хоча мені давно пора було спати. Почувши на сходах чиюсь ходу, я миттю натискав кнопку настільної лампи і вдавав, ніби, занурений у глибокий, невинний сон, на випадок, якби хто-небудь зазирнув до кімнати. Отаким я був окозамилювачем. Ще дитиною.

Я усміхнувся, розглядаючи давні наївні ілюстрації, на яких шляхетні розвідники у формі американських кавалеристів билися на краю кручі а атлетично збудованими індіанськими ватагами, щомиті ризикуючи зірватися у провалля. Зусібіч, завиваючи, мчали воїни апачі на змилених мустангах, а Джек із Техасу перестрибував через прірву на своєму вірному конику.

І я вернувся у свою кімнату нагорі, до тих днів, яким нема вороття.

Я почав читати. Про індіанців. Але цього разу шляхетними виявилися саме вони, а не безсоромні білі пройдисвіти, які продавали червоношкірим воїнам віскі та негодящу зброю — старі ремінгтонівські рушниці, що давно вийшли із вжитку. Ті негідники не гребували нічим. Вони нападали на диліжанси. Грабували, стріляли, вбивали, а провину звертали на шляхетних індіанців. Розплутувались усі злочини лише на останніх сторінках. Пильний слідопит, п'ятнадцятирічний хлопчик, вистежив банду й дізнався, що бандити перевдягаються в індіанський одяг і прикрашають себе пір'ям. У цьому маскараді їх можна було прийняти за індіанців, принаймні здалеку. Розповідь закінчувалася тим, що білий генерал вибачився перед ватагом червоношкірих і передав їм подарунки. Не менш шляхетним виявився і взірець для всіх п'ятнадцятилітніх хлопчаків — їхній ровесник, кмітливий і безстрашний слідопит у країні індіанців. «А з ким тепер ототожнюють себе хлопчаки? — замислився я. — З космонавтами? Із сищиками з телефільмів?» Я відклав книжку, підвівся із зручного крісла, позіхнув…

Але так і застиг із відкритим ротом. «Фальшиві індіанці! — подумав я. — Пройдисвіти у вбранні індіанців!»

В обчислювальному центрі моєї підсвідомості почало щось оформлятися, шуміти, клацати, щоб нарешті видати зображення. Зовсім іншу картину, ніж та, на яку ми з Калле досі дивились.

То були ніякі не індіанці, а старий, просмерділий спиртним негідник із своїми поплічниками, що вбирались у пір'я та одяг із оленячих шкур. А що, як у нас те саме? Може, й наші терористи — це всього лише маскарад? І ми, розігнавшись, потрапили в глухий кут, тобто склали собі зовсім хибно уявлення про нею цю історію?


XIX

Ресторанчик «Діана» був переповнений. Знайомі й незнайомі бороди. Банківські службовці, вуличні барди, відвідувачі картинних галерей і торговці антикваріатом, що понаповзали з усіх провулків Старого міста. Збіговисько любителів смачно поїсти — гультяїв-туристів і місцевих жителів. Я їх розумів. Кулінарне мистецтво власника ресторану сягало неабияких висот.

— Ваше здоров'я, Юхане, — урвала Карін мої роздуми. — Тут справді гарно, просто здорово. — І її фіалкові очі всміхнулися моні над краєм келиха з жовтим, як сонце, вином.

І тут я зрозумів. Зрозумів, що закохуюсь. З цього погляду, як, можливо, і з інших, я, наче школяр, неодмінно закохуюсь у всіх зустрічних дівчат.

Так смішно, але досить мені трохи посидіти й побалакати з котроюсь після обіду, трохи потанцювати на вечірці — і я готовий. Це, звичайно, ознака незрілості, з таких захоплень рідко щось виходить. Надто вже я соромлюсь, мені бракує впевненості. Проте в глибині душі у мене щось відбувається, і я радію — отже, живу. Отже, не закам'янів, хоч і стаю людиною середнього віку. З будь-якого пенька проростають зелені паростки, коли світить сонце. А ще краще при місячному світлі. Так я почував себе й тепер, сидячи в підвальному ресторанчику під кам'яним склепінням. Незбагненна радість сповнювала мене. Радість жити, сидіти поруч з Карін. Смішно? Можливо, але я почував себе саме так.

— Не просто здорово, — сказав я і поставив келих. — Для мене особисто це кульмінація дня. Стеля, як каже Клео.

— Вона вміє говорити?

— Ця кицька уміє все. Навіть відгадувати загадки.

— Наприклад?

— Вашу загадку. З крадіжкою. Вона з нею впоралась учора ввечері. Дістала з полиці книжку й дала мені. Там усе було написано.

— Вам усе смішки. А я вже забула про неприємності: тут так добре. — Невдоволено нахмуривши брови, вона поставила келих.

— Я не хотів. Вибачте, але я так багато думав про це, що в

1 ... 37 38 39 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть ходить по музею"