Читати книгу - "Люди навпроти"

— Невже її могли розстріляти?

— Сьогодні вранці я не чув пострілів. Бачите оту невеличку будівлю ліворуч? Це відбувається там.

У тьмяному світлі все це нагадувало якусь декорацію або знімок у журналі. Аділь-бей пригадав фотокартку, яку сам зробив під час війни: вирви від снарядів, морок, а на передньому плані — взуті в чоботи ноги вбитого.

— Що ж тепер робити?

— Поки що їжте.

Джон підійшов до столу, взяв із тарілки шматок холодного біфштекса й, жуючи його, підійшов до телефону. Американець назвав незнайомий Аділь-беєві номер і довго розмовляв чистою, доброю російською мовою.

Досі він ніколи не казав, що знає російську! Джон говорив ввічливо, усміхаючись — певно, цікавився здоров'ям свого співрозмовника. Слухаючи відповідь, налив собі віскі. Та помалу він ставав дедалі серйознішим, навіть спохмурнів. Час від часу американець хитав головою, повторюючи:

— Так, так…

Поклавши трубку, Джон став неквапно пити віскі.

— Кому ви телефонували?

— Начальникові «гепеу». Високому начальникові!

— І що він сказав?

— Чому ви не їсте? Він порадив мені не втручатися в цю справу. Я наполягав, просив його сказати правду…

— І що?

— І нічого. На його думку, найкраще, що ви можете зробити, — це сісти сьогодні увечері на судно.

— Отже, вони її таки вбили?

— Не думаю. Я не помітив сьогодні нічого підозрілого на тому подвір'ї.

— Скажіть, Джоне, тільки відверто: я можу щось зробити для неї? Я ладен на все…

Аділь-беєм керували почуття, й американець на кожне його запитання доливав йому віскі.

— Краще випийте!

— Я не можу її залишити! Я скажу вам правду: вона — моя коханка, ось уже кілька місяців…

— Пийте.

Спершись ліктями на стіл і втупившись поглядом у візерунок на скатертині, Джон їв мармелад.

— Це ж буде боягузтво — поїхати без неї! Ви повинні мене зрозуміти! Принаймні я мушу переконатися, що…

Аділь-бей багато разів казав про те саме різними словами. Непомітно для самого себе він почав їсти. Чи слухає його Джон? Аділь-бей усе говорив і говорив — адже у радянській установі він такої можливості не мав. Інколи консул позирав на годинника, але до півночі було ще дуже далеко.

— От якби ви дізналися, до кого я можу звернутися…

Джон закурив сигарету, ще раз наповнив Аділь-беєву склянку й відкинувся на стільці.

Нарешті Аділь-бей спинив свій словесний потік. Джон, глянувши на його спітніле чоло й сповнені благання очі, промовив:

— Вам треба зробити ось що. Повернетесь додому й спакуєте валізи. Потім відішлете їх на судно і подбаєте про митний огляд. Судно відходить опівночі. Близько десятої я вже сидітиму з капітаном у барі, там нас і знайдете. Якщо я тим часом дізнаюся про щось нове, то сповіщу вас.

— Ви сподіваєтеся про щось дізнатись?

— Я ні на що не сподіваюсь. Але зроблю все можливе.

— Але як? До кого ви звернетесь?

— Про це не турбуйтеся. — І Джон простяг йому коробку сигарет.

Крізь туман Аділь-бей побачив вогні бару. Почувши звуки музики, з полегкістю уповільнив ходу, як плавець, що наближається до берега.

Аділь-бей був на межі нервового зриву — він уже аж тремтів од хвилювання й нетерплячки. Він знову почував себе в цьому місті геть самотнім, втратив упевненість. Адже навіть Джон визнав, що йому загрожує небезпека! Мало того, що не повернулася Соня, — ні з сього ні з того зникла й служниця, а вікна будинку навпроти були цілий день зачинені. Все довкола спорожніло й завмерло. Або, наприклад, така дрібниця, як носильник. Шукаючи його, Аділь-бей довго блукав під дощем, але допомогти йому піднести валізи ніхто не погоджувався.

Довелося тягти речі самому. Особливо важко було на сходах. Хтось із сусідів міг би допомогти, але весь будинок наче вимер. Аділь-бей став край тротуару, не знаючи, що робити з валізами далі. Не було ні таксі, ні якоїсь іншої машини. Його оточили порожнечею — його ніби хотіли задушити цією безмежною порожнечею!

Кінець кінцем він знайшов на будівництві неподалік якусь тачку, поскладав на неї речі й сам — блідий як мрець — довго котив її, поки дістався пристані.

Уникнути митного огляду не можна було, але й залишатися в місті до ранку було також ризиковано. Аділь-бей проминув із тачкою бронзового Леніна, потім — будинок профспілок, що в цей час стояв також безлюдний. Аділь-бей спробував пригадати Соню в одному з вікон, де він колись її бачив, але образ дівчини так і не постав у його уяві. Так, треба дуже багато чого обміркувати…

Його відсилали від митника до митника, і ніхто не хотів йому допомогти. Аділь-бей прагнув тільки одного: якнайшвидше опинитися в порту, ближче до судна. Він зовсім не мав бажання знову блукати цими промоклими вулицями, повз будинки з мовчазними тінями та кабінетами, де панують чиновники із загрозливими посмішками…

Нарешті його блуканню та біганині настав край. Аділь-бей входив у світ музики. Біля естради, де розташувалися джазисти, швейцар забрав у нього капелюха й плаща. За столиком сиділо троє: з одного боку — Джон, з другого — капітан, а посередині, спиною до зали, — Нейла!

— Віскі? — спитав Джон і одразу ж додав, щоб уникнути прикрої розмови: — Я не дізнався нічого нового.

Годинник над естрадою показував десяту. Вигляд у Нейли був знервовано-веселий.

— Я чула, ви від'їжджаєте? — спитала вона, обертаючись до Аділь-бея.