Читати книгу - "Шрам"

Світле небо! Втілення боягуза, найбільше на світі його лякала можливість зіштовхнутися з нею віч-на-віч.

Торія не відводила очей, а він не міг відвернутися, як би цього не хотів. Він побачив, як напружена погорда у її очах перетворилась на холодний подив і чоло вкрили дві тонкі вертикальні складки. Потім Торія ледь-ледь штовхнула візок і глянула на Егерта вже запитально, який стояв правцем, не в змозі зрушити з місця. Тоді вона зітхнула, і куточок її рота ворухнувся точнісінько, як у декана, — вона ніби досадувала на Егертову нездогадливість. Тільки тут до нього дійшло, що загороджує дорогу візку. Він відскочив, ударившись об стіну потилицею, втиснувся у холодний камінь усією своєю мокрою, тремтячою спиною. Торія проїхала повз, він відчув її запах, терпкий запах вогкої трави…

Шум візка давно завмер у глибині коридору, а він усе стояв, притулившись до стіни, і дивився вслід.

…Донька увійшла до батькового кабінету, нечутно причинивши за собою двері.

Декан сидів за масивним письмовим столом, три свічі у високому свічнику сумовито ронили краплі воску на темну, поїдену часом стільницю. Неголосно скрипіло гусяче перо, і кольоровими кистями звішувались із безлічі книг строкаті, любовно виготовлені Торією закладки.

Не мовлячи ні слова, вона зупинилася в Луаяна за спиною.

Ще з дитинства в Торії збереглася не цілком пристойна звичка — підкрадатися до захопленого роботою батька й, заглянувши через його плече, заворожено спостерігати, як танцює на чистому аркуші паперу чорне жало пера. Мати лаяла Торію: підглядати негоже, а головне — вона ж заважає батькові працювати! Батько, втім, тільки посміювався. Так Торія й вивчилася читати, заглядаючи через його плече…

Зараз декан був зайнятий улюбленою справою — примітками до чергового розділу з історії магів. Те, що це примітки, Торія зрозуміла, побачивши на початку сторінки два косих хрестики, зміст же написаного дійшов до неї не відразу. Якийсь час вона відсторонено любувалася танцем пера, поки, нарешті, чорні вузлики букв не склалися для неї в слова: «…пусті домисли. Думається, що чим меншою є могутність, якою наділено мага, тим ретельніше він прагне заповнити цей недолік зовнішніми ефектами… Автор цих рядків був знайомий зі старою відьмою, яка обклала даниною ціле селище, причому подать збиралася винятково щурячими серцями. Важко припустити, звідки, власне, у бабусі виникла настільки дивна потреба. Авторові уявляється, однак, що вбиті пацюки слугували для єдиної мети — змусити власні селянські серця трепетали від одного імені владарюючої над ними чаклунки… в історії чимало й серйозніших прикладів — різноманітні дешеві штучки часом вводили в оману не тільки неписьменних селян… Пригадаймо, що писав той-таки Бальтазарр Ест у своїх „Мізерних нотатках“, які, до речі, далеко не настільки мізерні: „Якщо над житлом мага вдень і вночі стоять чорні надміру лиховісні з вигляду хмари, якщо вікна вітальні за версту палахкотять криваво-червоним світлом, якщо в передпокої замість слуги вас зустріне прикутий ланцюгом дракон, недоглянутий і тому страшенно смердючий, якщо, нарешті, назустріч вам вийде хтось із блискотливим поглядом і важким ціпком у руках — тоді можете бути цілком упевнені, що перед вами незначний чаклунчик, який сам соромиться власної слабості. Найнікчемніший з відомих мені магів майже не знімав плаща, який розшив рунами, — по-моєму, навіть спав у ньому; найдужчий і найстрашніший з моїх побратимів, навіть імені якого згадувати не маю великої охоти, віддавав перевагу просторим заштопаним сорочкам…“»

Декан загаявся й упустив перо.

— Ти цитуєш по пам’яті? — зачудувалася Торія. Декан посміхнувся з певною часткою самовдоволення.

— Я бачила… його, — тихо сказала Торія.

Декан, безсумнівно, зрозумів, що йдеться зовсім не про великого мага Бальтазарра Еста.

Затріщала свічка, Торія випрямилася, взяла зі столу маленькі щипці й акуратно підрізала ґніт. Запитала тихо:

— До речі, хто цей сильний і страшний маг, який, за словами пана Еста, так любив старе дрантя?

Декан посміхнувся:

— А це вчитель Еста… Він помер років сто тому.

Він замовк і втупив у доньку питальний погляд. Торія виглядала неуважною, але декан бачив, що всі думки її крутяться, наче собаки на прив’язі, навколо одного, дуже важливого для неї предмета. Зрештою, цей предмет її розміркувань знайшов форму, вирвавшись словом:

— Солль…

Торія запнулася. Декан доброзичливо чекав продовження. Тоді вона із зусиллям відсунула важкий фоліант і присіла на звільнений край столу.

— Це вражає… Шрам і… все інше. Ти навіть не можеш собі уявити, наскільки він змінився… Адже ти не бачив його раніше… — Вона помовчала, погойдуючи ногою у вузьконосому черевичку. — Пан Солль… Пихатий надутий міхур… І от нічого не лишилося — тільки порожня оболонка, порожня щуряча шкурка. Далебі, батьку, навіщо… — обірвавши себе на півслові, вона красномовно, з перебільшеним здивуванням знизала плечима.

— Розумію. — Декан посміхнувся знову, цього разу сумно. — Звісно, ти ніколи не пробачиш.

Торія труснула головою.

— Не в тім річ… Пробачиш — не пробачиш… А коли б на Дінара впало дерево чи камінь зі скелі? Хіба б я могла ненавидіти камінь?

Декан присвиснув.

— По-твоєму, Егерт Солль, наче тварина, не відповідає за свої вчинки? Чи як дерево або камінь?

Торія підвелася, очевидно, незадоволена своїм умінням висловлюватися. Роздратовано обірвала нитку, що звисала з рукава.

— Я не те хотіла сказати… Він не гідний моєї ненависті. Я не бажаю пробачати його чи не пробачати. Він порожній, розумієш? Він не становить інтересу. Я спостерігала за ним… Не день і не два.

Торія закусила губу — їй дійсно не раз і