Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Першої ж зручної миті вона втекла від тостів та компліментів, відшукала на веранді Кольріджа й сіла поруч нього.

— Ви не раді, татусю Кольрідж? — Їй знову на мить стало добре, і вона звично пожартувала: — А де моя цукерка?

Він посміхнувся, витяг з кишені футляр і розкрив його. Там виблискував гарний, коштовний браслет.

— Візьми, доню. І знай, що татусь Кольрідж зробив тобі найцінніший подарунок, який міг зробити. Це — остання пам'ять про мою дружину.

Вона знала: відмовитися — отже, образити Кольріджа навіки, тому взяла футлярчик і поцілувала старого в лоба:

— Дякую!.. Повік не забуду!.. Але скажіть, татусю Кольрідж, чому ви не схотіли підписати контракт як свідок?

— Бачиш, Тессі… — Він глянув на неї, опустив очі. — Я не хочу ставити свій підпис поряд підпису убивці.

— Генерал Крайн — убивця?! — вжахнувшись, прошепотіла Тессі.

— Як командир П'ятого повітряного флоту хрестовиків, генерал Крайн, за його власним свідченням, запланував і здійснив отой неймовірний своєю жорстокістю повітряний напад на Великобонію, під час якого загинула моя сім'я. Барон Крайн був завзятий хрестовик і уник суду міжнародного трибуналу тільки тому, що вчасно перекинувся на наш бік… Хіба ти не знаєш цього?

Ну звідки про це могла знати Тессі?! Правда, Фредді іноді кепкував з батька, який ось уже дванадцять років пише «Історію Другої всепірейської війни», опублікував шість томів, а ще й досі не добрався до середини; правда, виходячи на вулицю, генерал Крайн чіпляє собі на груди кілька рядів усяких брязкалець. Але вдома він — рум'яненький, як поросятко, — здається втіленням спокою та доброчесності. Його дружина — монійка; Фредді народився й виріс тут, у Дайлерстоуні…

— Я не знала цього, татусю Кольрідж, — сумно й просто мовила Тессі. — Шкода, що не знала. Може, ми з вами не сиділи б зараз у цьому незатишному й чужому для мене палаці.

— Ну, навіщо ж, Тессі… Якби я побачив тебе радісною, збудженою, я не сказав би й сьогодні… Але… Дівчинко моя, що сталося?

— Заплуталась я, татусю Кольрідж…

З очей Тессі немов спадала полуда. Дівчина знову ставала сама собою — такою, якою її знав Кольрідж, а перед ним вона ніколи не кривила душею і розповідала більше, ніж батькові.

— Пливу за водою, мов тріска. Пробувала бунтувати проти самої себе, але…

Похапливо, наче боячись не встигнути, Тессі розповіла все, що трапилось за останні два місяці. Не прикрашала нічого, тільки змовчала про інженера Айта. В отой потаємний куточок серця вона не впустила б і рідну матір.

Розповіла — і полегшало на душі, наче вже тепер не сама вона, а удвох з Кольріджем нестимуть тягар тривожних роздумів.

А той палив, мовчав і хитав головою.

— Я погана, татусю Кольрідж? Чи, може, нещасна? Чому саме мені навертається на очі тільки печальне та лихе?

— Тому, дочко, що ти їх маєш, ті очі. Поганою стати ти ще не встигла. А чи нещасна?.. Мабуть, так. Чесна, щира людина в Монії завжди нещаслива.

— Але що ж мені робити, татусю Кольрідж?

— Шукай. Тільки коли встругнеш ще отаку подорож на «дно» — знай, що я зречуся тебе назавжди.

…Розмова з Кольріджем була для Тессі цілющими ліками. Старий не втішав її, не докучав порадами. Він тільки дав зрозуміти, що ніхто не проторує їй шлях у життя. Шукай. Дивись. Зважуй.

І вона дивилась, зважувала…

На новорічний банкет до генерала Крайна зібрався увесь Дайлерстоун. Багатьох з цих людей Тессі знала й раніше — титул наукового радника, що його надав батькові Кейз-Ол, відчиняв усі двері. Але досі кожен із знаменитих цікавив її тільки як виняткова особистість, як представник того чи іншого фаху. А тепер зона хотіла зрозуміти цих людей.

Обов'язок нареченої змушував Тессі переходити від гурту до гурту, посміхатися, промовляти нікому не потрібні пусті фрази. Вона це й робила, а поза тим прислухалась і придивлялась, відшукуючи кожному виразистий ярлик.

Ось славнозвісний поет розлігся у фотелі, оточений вінком красунь. Ходили чутки, ніби він колись був Головним Поетом містера Кейз-Ола, та позбувся посади через вільнодумство. Мабуть, йому імпонувала така слава, бо й сьогодні він з'явився не у смокінзі, а в чудернацькій кофтині, схожій на жіночу.

— …Обрій потьмарюють хмари… — театральним баритоном промовляв поет, саме коли Тессі наблизилася до цієї групки. — Гряде війна!.. Вандали гострять кремінні ножі проти цивілізації. Жах? Ні, це закономірно. І вони будуть знищені. Так, так!.. Коли засурмлять труби, скликаючи на останній бій, кожен з нас візьме до рук меч!

— Ліра у ваших руках — дійовіша за мільйон мечів! — привітно посміхнулася Тессі, а сама собі холодно подумала: «Півень! Тебе з курника і дрючком не виженеш!»

В тіні під розлогою пальмою стоять двоє — відомий артист і дебела дівиця. Артист щось прошепотів їй на вухо, а та жартівливо ляснула його віялом:

— Це комуністична пропаганда!

«Телиця», — спокійно відзначила Тессі.

Знаменитий юрист, височенний, худий, вимахуючи руками, доводив своїм шанобливим слухачам, що запровадження смертної кари для комуністів — історично обумовлена необхідність самозахисту нації.

«Вітряк! — подумала Тессі. — Молотиме, звідки повіє!»

Всупереч усім правилам, сьогодні, як ніколи, багато говорили про політику. Події останніх днів свідчили, що на обрії справді збираються хмари.

Комуністів лаяли, війну називали сумною необхідністю, перемогу вважали беззаперечною і швидкою.

«Порожня бочка», «завідний віслюк», «мавпа на мотузці» — такими прізвиськами вшановувала Тессі оцих знаменитостей і тривожно запитувала себе: «А де ж ЛЮДИ?»

Добре знайомий Тессі мікробіолог в гуртку статечних дам торочив про нові, неймовірні можливості бактеріологічної зброї. Ні, він, звичайно, проти її використання. Але якщо комуністи почнуть першими, то…