Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

— Не хвилюйся. Все — так. Як її звати?

— Прізвища я не запитала.

— Не візитерку, а шефиню.

— Лілія Крутая. Вона зараз у мерки балотується, я її по ящику бачила. Смішна тітка у смішному строї. Капелюх, як парашут…

— Чекай, — Командо дістав телефон. — Владе, це ти? Відмовив замовниці? Ні? Не лаю, а дякую.

Готуй контракт. Я приїду — підпишу. Нічого, в групи Ковтуна старий контракт закінчується. На масові заходи посилимо групою Губського. Після підписання збереш хлопців, я проінструктую.

Тетяна Кулик, сидячи на садовій лавиці, не зводила очей із малюка в червоному комбінезончику. Білявого, жвавенького, цікавого до всього хлопця випасала Грипа Бевзь. На Мері Попінз Грипа скидалася лише суворістю. Не награною, що маскує любов і приязнь, а справжньою, холодною, командирською. Кулик помітила, що Грипа в будь-яке завдання Крутої стрибала з головою, без роздумів, без вагань, з відданістю підібраного в підворітті цуценяти, якому дали можливість стати собакою. Виконувала все загадане до найменшої деталі. Вона жила, їла, вдягалася хазяйським коштом, нікуди не ходила, нічого не читала, не купувала, не мала зацікавлень, окрім служіння хазяйці. Єдина насолода, що викликала на блідих вустах тінь усмішки, а в зіницях полиск справжнього вдоволення — стримана похвала Лідки.

— Бачу, ти не лише мене не любиш, — зауважила якось Лілія Крутая, що взяла собі за особливий шик перед Кулик не маскуватися, не вдавати кандидата філософських наук і рятівника людства, а дозволяла собі бути колишньою посудницею Лідкою Олійник, нині покійною. — Й моя Грипа тобі не до вподоби. А я її люблю, як той… — вона зазирнула в заготовлені тези кандидатської промови, де йшлося про відродження краси й слави міста під її проводом. — Як Пігмаліон Галатею.

Вкорінюючись у новому житті на батьківщині, Лідка розмірковувала ще й над тим, яка вища освіта їй пасує. Подавальниця в студентській їдальні, буфетниця на вокзалі, посудниця в ліцеї…

Може, торговельно-економічна? Пошила в дурні прокуратуру й суд… Юридична? Годувала свині на продаж… Зоотехнічна? Знається на отрутах — радикальних засобах від життєвих проблем… Медична? Фармацевтична? Запам’яталася кому як — веселою роботящою чепурухою, пащекуватою злиднею, доброю дочкою й жоною, холоднокровною вбивцею… Акторська? На фаховому рівні осягнула життя як цілісність, з усіма його законами й закономірностями? Філософська! Коли пробігав мимо, не знаючи, кому продатися, вчений ступінь кандидата філософії, то прикупила саме його. І нехай хтось у правдивому академічному квадратному капелюсі з китичкою на боці спробує пере могти її в науковій дискусії про причини й наслідки (здається, детермінізмом називають), про зоряне небо над головою та моральні закони всередині нас!

А психологом Лідка була й без вишколу. Питомим. Бачила людей наскрізь, рентґену не треба. Із Грипи вимуштрувала механізм для будь-яких місій, ідеального термінатора, єдиним стримувальним важелем для якого була воля владарки. Душа Грипи Бевзь, заблокована для людських сліз і шмарклів, відгукувалася лише на Лідчину команду «фас». Дістаючи нове завдання, казала улюблене: «Бери більше, кидай дальше».

Лідка не розповідала, де була й що робила після смерті під руїнами веж близнят Всесвітньої організації торгівлі. Картина її буття, як на уважного й зацікавленого біографа, складалася з дрібок, із недомовок, із несуттєвих деталей, зі шкаралущі.

Грипу й Лідку доля звела в Москві. Як зазнайомилися засуджена на довічне ув’язнення за два побутові вбивства зечка Агрипина Бевзь і багатенька рееміґрантка з купою отриманих американських грошей (відшкодування за моральні та фізичні травми) Лілія Крутая, історія приховує. Є факт — стріча сталася. Лідка відкупила вбивцю тюрмачку від довічної баланди. За скільки? Грошові таємниці надійніші за державні. І відтоді могла спати спокійно. Екс-довічниця вдячно ловила навіть порух хазяйських вій. Скажи їй Крутая: звари та споживи на сніданок своїх дітей, розмірковувала б хіба над технологією. А кримінальних умінь їй було не позичати.

Агрипина підвела малюка до Кулик.

— Маєте годину. Ігорок устромив пальця до рота й котуляв набряклі зубами ясна.

— Я тобі машинку купила… Ось… Хочеш машинку?

Малий схопив обслиненими пальцями іграшку, розмахнувся й утелющив нею по лавці. Розлетілися кольорові коліщатка. Грипа ляснула його по пальцях. Малий зарепетував. Кулик схопила сина, притисла до себе. Червоний космонавтик мав добрячі легені. Раптом умовк, наче вимкнувся. Сопучи, зацікавився темними окулярами Кулик, стягнув з носа, хряпнув об лавку. Тетяна Іванівна підхопилася і закрила малого плечем від каральної десниці Грипи.

— А ходімо покатаємося на машинках? Ігорок любить машинки? А диви, які…

«Геть не вмію говорити з дітьми. Як ми будемо жити разом? Ой, чи будемо колись?!»

На дитячому майданчику Ігорок розвеселився.

Кулик захекалася, виконуючи всі забаганки. Упала в пісочнику навколішки і повезла на спині сина.

Щастя. Грипа підібгала осудливо тонку губу.

— Агрипино, а де ви познайомилися з Лілією Іванівною?

— Не зрозуміла запитання.

— Даруйте.

Коли час вийшов, Грипа забрала малюка, увіпхнула його до авта й поїхала.

Вертаючи до офісу, Кулик бубнявіла лютою рішучістю. Відробила Лідці все. Кіньми відробила. Волами. Кайлом у шахті. Взяти хоча б перереєстрацію її підприємств у столиці. Перемогти дві області, що чіплялися за заводи, як пасажири «Титаніка» за плотики! Врешті, залучення Зірки Симчич до праці на круту імперію… До слова, працюю на пересічну зарплатню, що лише підтримує життєдіяльність. Нехай віддає сина. Стас обіцяв допомогти. Маю доказ проти Лідки.

— А хочеш, я тобі відкрию страшний секрет? — буденно сказала Лілія Крутая Тетяні Кулик, запрошуючи колишню слідчу прокуратури, а нині юрисконсульта фірми «Крутая» до столика у відпочинковому закутку за шафою, де було накрито для кавування-коньякування на двох.

— Зінько!

Встромилася голова офіс менеджера.

— Ти хочеш тут працювати?

Зінька поспіхом зачинила двері, тоді посту кала: «Можна?» Увійшла, карбуючи крок, підібгавши живіт і розправивши плечі, як солдат на генеральському огляді.

— Викликали?

— Пані Ліліє.