Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 98
Перейти на сторінку:
а що най­більше, що ста­ло­ся з си­на!

Скільки пе­реміни­ло­ся, відко­ли він пішов, і скільки пе­реміниться ще відте­пер! Навіть і та зем­ли­ця, від якої бу­ли всі за­лежні, відчує йо­го неп­ри­сутність. А те­пер до то­го всього ще страх, що він утікне,- се бу­ло вже най­ст­рашніше.


Він ба­чив йо­го злов­ле­но­го, розстріля­но­го пе­ред со­бою, бо се чув він ще давніше від ко­гось, здається, від Пет­ра, що де­зер­тирів розстрілю­ють… Він на­дав своєму го­ло­сові рівно­го й твер­до­го зву­ку й по­чав на­но­во:


- Воно вже так є! Але ти, син­ку, то­го не ро­би! Най те­бе бог бо­ро­нить, щоб ти се зро­бив! Ти ж який­сь хло­пець, син ґазди, але то най не прис­ту­пає до те­бе. Не втікай! Смійся! Все ми­не! Не ро­би то­го, син­ку! Знай, та­то й ма­ма ли­шуться, та хіба бу­дуть ти­ми стеж­ка­ми хо­ди­ти, що ти ни­ми хо­див, бо яку пам'ятку ли­шиш по собі, як утікнеш? Бу­деш та­та но­ча­ми відвіду­ва­ти, як по­мерші, що та­кож но­ча­ми хо­дять? Син­ку, не на те те­бе твоя мам­ка го­ду­ва­ла, аби чужі ко­ло те­бе ту­ли­ли­ся!


Я бу­ду до те­бе при­хо­ди­ти, Ми­хай­ле, як змо­жу час­то! - тяг­нув далі, потіша­ючи.- Досі не міг я так час­то при­хо­ди­ти, ро­бо­та при­ко­ву­ва­ла до ха­ти, але відте­пер бу­ду що­неділі в те­бе. Ско­ро по півночі, вста­ну й піду. Що­неділі, ка­жу. А тут, - тяг­нув дальше й пе­реб­рав го­лос, не­на­че пе­ред ним сиділо ма­ле хлоп'я, яке обо­жав не­ви­мов­ною лю­бов'ю, - тут післа­ли тобі мам­ка їстки…


Він си­лу­вав­ся розв'яза­ти клу­но­чок своїми гру­би­ми мо­зо­лис­ти­ми пальця­ми й роз­ло­жи­ти при­не­се­не пе­ред ним. Се йо­му не ду­же вда­ва­ло­ся. Йо­го ру­ки дри­жа­ли, а пальці не скла­да­ли­ся до розв'язан­ня вуз­ла.


Врешті, розв'язав і роз­ло­жив усе.


По лиці хлоп­ця пе­ребіг усміх, як по­ба­чив роз­ло­же­не їдло від ма­тері. Йо­му зда­ва­ло­ся, що ма­ти са­ма стоїть при нім у білім руш­ни­ку і з жур­ли­вим ли­цем - і гля­дить на ньо­го. Тішив­ся в тій хвилі, мов ди­ти­на, і, по­ми­мо своїх силь­них пле­чей і пиш­ної фізич­ної си­ли, виг­ля­дав ду­же ди­тин­но.


- Се тобі мам­ка післа­ли! - пов­то­рив Івоніка, і крізь йо­го го­лос про­би­ла­ся, як пер­ше, преніжна, безг­ра­нич­на лю­бов. Івоніка сидів на землі ко­ло Ми­хай­ло­во­го ліжка; не хотів сіда­ти на ліжко.


«Я мо­жу й тут сидіти!» - мов­ляв скром­но, в дійсності бо­яв­ся усісти на постіль, щоб во­на чим-не­будь не зап­ля­ми­ла­ся і син за те не по­терпів ка­ри. Мо­ло­дий сидів на пос­телі, аби кам­ра­ти не висміяли, їв по­волі де­що з роз­ло­же­но­го їдла.


Говорили про матір, що не мог­ла по­ми­ри­ти­ся з йо­го неп­ри­сутністю.


- Я вже потішаю її, як мо­жу! - го­во­рив Івоніка.- Але во­на все нарікає, що їй без те­бе день - ніччю. Вліті при­ве­ду її до те­бе. Дасть гос­подь літа діжда­ти, то во­на роз­ве­се­литься!


Відтак пе­рей­шли не­замітно на інші гос­по­дарські спра­ви, і Ми­хай­ло спи­тав­ся, що чу­ти но­во­го в селі.


Нічого! Все здо­ро­во, все по-ста­ро­му, лиш оноді підпа­лив хтось но­ву сто­до­лу ба­га­ча Іфтелія, і при га­шенні вог­ню по­ма­гав і він, Івоніка; не мож­на чо­ловіка в не­щасті без по­мочі ос­та­ви­ти, бо сьогодні най­шло йо­го не­щас­тя, а за­вт­ра мо­же во­но до нього звер­ну­ти­ся. При тій на­годі ук­рав йо­му хтось дві цілко­ви­то нові ко­нов­ки, і ма­ти сва­ри­ла!


- Най на тім скінчиться, най вже на тім скінчиться і щось гіршо­го за со­бою не по­тя­гає! - потішав Ми­хай­ло.- Як бу­де­мо здо­рові, за­ро­би­мо більше, як дві ко­нов­ки в кухні.


Відтак спи­тав про ху­до­бу і про Са­ву.


- Сава пра­цює,- відповів Івоніка,- і я не мо­жу на нього нічо­го ка­за­ти! Не мо­жу ка­за­ти, що вже над­то над ро­бо­тою роз­па­дається; але він по­ма­гає мені всю­ди, де тре­ба. Оноді мо­ло­тив са­мий цілий день овес. Я обіцяв, що куп­лю йо­му чор­ний сер­дак. Він усе хо­че чор­но­го.


- А з Рахірою як?


Старий мах­нув ру­кою.


- Ти га­даєш, що ро­зум при­хо­дить чо­ловікові че­рез ніч, як він йо­го так дов­го не мав? Лиш ма­ма га­дає, що він при­хо­дить че­рез ніч! Я га­даю, що во­на нав­ку­читься йо­му. По­га­на, а до то­го, не має нічо­го й ліни­ва. Чо­го до­ро­биться чо­ловік із ліни­вою жінкою? Шко­да, аби свя­ту зем­лю топ­та­ла! Він сам з ча­сом те зміркує. Як візьметься по­ряд­но до праці, а з вес­ною бу­де її дос­та, то пе­ре­ко­нається, що чо­ловік без праці нічо­го не варт. Са­ма зем­ля нав­чить йо­го то­го. Во­на нав­чить йо­го, що Рахіра не для нього дівчи­на. Я йо­му по­ки що нічо­го не ка­жу. Див­лю­ся, що ро­бить, ку­ди йо­го тяг­не та як сте­лить собі до­ро­гу на пізніше. По­ки що я рад, що він не по­ки­дається ро­бо­ти.


- А ху­до­ба, та­ту? - пи­тав дальше хло­пець.- Мені сни­ла­ся не­дав­но на­ша ху­до­ба! Я десь ніби сто­яв ко­ло на­шої кер­ниці й ог­ля­дав се­бе. Ви сто­яли ко­ло ме­не, та­ту, а на­раз за­ри­ка­ла во­на так сум­но й так страш­но, що я ки­нув­ся до неї. Ко­ли увійшов я до стайні, див­люсь, а во­на так ко­рот­ко до жо­ло­ба прив'яза­на, що не мог­ла ляг­ти на зем­лю, ніби кли­ка­ла ме­не ри­кан­ням. Та­ту,- до­ки­нув, упо­ми­на­ючи,- ува­жай­те, аби Са­ва не прив'язу­вав на ніч волів за­ко­рот­ке. Я зло­вив йо­го раз на тім. Се бу­ло тоді, як ми вер­ну­ли­ся пізно вночі з яр­мар­ку на Пет­ра. Він прив'язав їх то­му так ко­рот­ко, аби не ля­га­ли спа­ти на зем­лю, не мас­ти­ли­ся, аби він не мав відтак ро­бо­ти ко­ло них. Бідна ху­до­би­на ог­ля­да­ла­ся, як скаліче­ний чо­ловік. Я був тоді та­кий лю­тий на нього, що ма­ло не вда­рив йо­го. Оноді, ка­жу, прис­ни­ло­ся мені ота­ке.


- Ти ду­мав, си­ну, про те, та й во­но ста­ло тобі в думці! - ус­по­ко­ював батько.- Я все увечір ход­жу до стайні та заг­ля­даю всю­ди; не спус­ка­юся ні в чім на нього. До­ки ме­не зем­ля но­сить, та до­ки див­лю­ся своїми очи­ма, та й до­ки я не каліка, не за­бу­ваю і про зер­ня ко­ло ха­ти.


Відтак роз­ка­зав си­нові, що пан хо­че пе­ре­нес­ти­ся до міста. По лиці хлоп­ця пе­ребігла лег­ка по­лумінь. Пе­ред йо­го ду­шею ста­ну­ла Ан­на та­кою, якою ба­чив її ос­танній раз ко­ло бра­ми. Ви­со­ка й ти­ха, з опу­ще­ни­ми ру­ка­ми й виг­ре­бу­щим пог­ля­дом.


«Що те­пер?» - крик­ну­ло в ньому щось роз­пуч­ли­во.


- Коли? - спи­тав зі здер­жа­ним відди­хом.


- Се ще не зна­ти на­пев­но! - відповів ста­рий.- Але як я був оноді у па­на й прий­шла бесіда на те, що во­ни пе­ре­се­ляться до міста, так пані жа­лу­ва­ла­ся, що їй бу­де тяж­ко зра­зу з чу­жою най­мич­кою, та пи­та­ла­ся, чи я не знаю якої доб­рої дівчи­ни, щоб її взя­ли із со­бою. От­же, пев­но, мо­же, за місяць-два пе­ре­се­ляться. Я якось не смію до­пи­ту­ва­ти­ся.


Михайло мов­чав.


Се бу­ло пер­ший

1 ... 37 38 39 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"