Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

322
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 98
Перейти на сторінку:
раз і бу­ло так чуд­но, що батько за­го­во­рив про йо­го до­ро­гу дівчи­ну пе­ред ним. Та ко­би він усе знав, що там те­пер скоїться, ко­би він усе знав! Але з тою відомістю прис­та­ла до нього на­раз ве­ли­ка, бліда жу­ра.

Що ста­неться з Ан­ною? Во­на піде до­до­му, і там розпічнеться для неї пек­ло. Ма­ма і брат бу­дуть над нею збит­ку­ва­ти­ся, і їй нічо­го не ли­шиться, як на­но­во пос­ту­пи­ти до якої служ­би або - пе­ред чим йо­го сер­це тремтіло - вий­ти за ма­ми­но­го сусіда.


Якби її пус­ти­ли сю­ди з па­нею, як би то все для нього зміни­ло­ся! При тій думці в йо­го душі не­на­че роз'ясни­ло­ся. По­чув відра­зу, що жит­тя тут не бу­ло б для нього та­ке тяж­ке, як­би во­на пе­ре­бу­ва­ла тут. Десь-ко­лись по­ба­чив би її, роз­мо­вив­ся б з нею, все, все бу­ло б інак­ше, але так він сидів ніби зі зв'яза­ни­ми ру­ка­ми, і хіба довідав­ся б, що там коїло­ся…


Опустив смут­но го­ло­ву, а по якійсь хви­лині зло­жив і зв'язав на­зад у клу­но­чок усе, що ма­ма вис­ла­ла, і що йо­го зра­зу так утіши­ло, й з чо­го лед­ве що по­ку­шав. От­же, не­щас­тя та­ки не при­хо­ди­ло са­мо. Се ка­зав та­то не­дав­но і ска­зав прав­ду. Він був тут на літа при­ко­ва­ний, а во­на не змо­же ут­ри­ма­ти­ся там суп­ро­ти вся­ко­го ли­ха й гри­зо­ти, що її те­пер гро­зить. Йо­го бу­дучність роз­ри­ва­ла­ся не­на­че пе­ред йо­го очи­ма…


Він спер го­ло­ву на ру­ку і глядів, не­мов без­тям­ки, впе­ред се­бе. А що не вмів ли­цеміри­ти і при­ча­юва­ти­ся, так зав­ва­жив Івоніка відра­зу йо­го сму­ток.


Його сер­це стис­ну­ло­ся з жа­лю. Він зга­дав знов про вте­чу.


- Михайле, син­ку, чо­му ти не їси?


- Я вже си­тий! - відповів він.


Настала хви­ли­на, під час кот­рої пог­ляд мо­ло­до­го за­тем­нив­ся.


Коли стрітив­ся з пог­ля­дом батька, зда­ва­ло­ся, що та са­ма сльоза по­яви­ла­ся і в очах у батька…


- Михайле! - вир­ва­ло­ся на­раз з не­ви­мов­ним го­рем із уст батька.- Ска­жи, чо­му тобі так тяж­ко?


- Мені так тяж­ко! - відповів сей.- Мені так тяж­ко… і я вид­жу, що я по­ки­нув ха­ту в не­добрій го­дині. Не­дур­но пе­ре­летів мені чор­ний во­рон до­ро­гу. Тут має бу­ти або моя смерть, або я не вит­ри­маю!


Настала тяж­ка хви­ля мов­чан­ня. Чут­тя розігра­ли­ся грізно й замк­ну­ли ус­та. Відтак по­чув­ся ти­хий, ніби ос­лаб­ле­ний го­лос:


- Що ж я тобі по­мо­жу, син­ку? У ме­не хлопські ру­ки, го­ло­ва хлопська. Ру­ка­ми кри­вав­лю зем­лю, а го­ло­вою хіба розіб'ю я сей мур?…


Син схи­лив го­ло­ву вниз і по­чав ти­хо пла­ка­ти. Ста­рий був без­рад­ний.


Нещастя па­ну­ва­ло вже тут. Во­но прис­ту­па­ло чим­раз ближ­че й ближ­че і те­пер бу­ло вже тут. Во­но па­ну­ва­ло по­важ­но й мовч­ки. Він по­чув йо­го близькість, йо­го пе­рей­ня­ло хо­ло­дом, і во­но відібра­ло йо­го го­ло­сові звук.


- Михайлику, що тобі? Що тобі зро­би­ти? - спи­тав дри­жа­чим го­ло­сом.


- Витягніть ме­не з сього, або я піду геть, я хо­чу на­зад до­до­му! - вир­ва­ло­ся вже ди­ко й не­по­га­мо­ва­но з йо­го гру­дей.- На­зад, ка­жу вам!


Старому зда­ва­ло­ся, не­на­че вда­рив го­ло­вою о камінь. Він витріщив­ся на си­на, і йо­го ус­та скри­ви­ли­ся.


- Я знаю, що ти хо­чеш до­до­му,- ска­зав,- але як ти підеш? Без доз­во­лу? Ей бо­же!


Хлопець мов­чав, за­ку­су­ючи дальший плач.


«Зачув своє не­щас­тя тут і втікав би від нього до­до­му!» - про­мо­вив у нім го­лос, і го­лос­но до­дав:


- Я, що міг, Ми­хай­ле, ро­бив, знаєш! Та що з то­го? Де пішла моя пра­ця? Що я мо­жу дальше зро­би­ти? Все як із заліза, а моя ру­ка не пе­ре­ло­мить сього. Хто вит­ри­мує - вит­ри­мує, а хто ні - іде зем­лю гриз­ти. Як твоя смерть має тут бу­ти, як ти ка­жеш, то ні я, ні ніхто інший не за­дер­жить її; а як те­бе має грім на чистім полі вда­ри­ти, то ти вий­деш звідси чис­тий, як лиш то­го тре­ба. Оце я тобі ка­жу. Ти то­го три­май­ся! Уп­ряг­ли те­бе - уп­ря­га­ють і інших. Бу­ває кінець усьому - бу­де й то­му кінець. Ро­би своє та здай­ся на бо­жу во­лю, я те­бе не мо­жу ря­ту­ва­ти!


Докінчив твер­дим, різким го­ло­сом, не­на­че ур­вав, і за­мовк, вту­пив­ши очі в зем­лю.


- А я не вит­ри­маю! - обізвав­ся мо­ло­дий, май­же хли­па­ючи.- Щох­вилі чу­ти - там один умер, тут по­бив кінь яко­гось на смерть… там який­сь стра­тив­ся… І чо­му? - про­шеп­тав, ви­ти­ра­ючи до­ло­нею сльози з очей.


- Бог знає чо­му! - відповів Івоніка.- Про та­ке й не­доб­ре пи­та­ти! Ані я, ані ти не зміни­мо сього! Все те стар­ше від нас, і ми то­го не зміни­мо, як са­мо во­но не зміниться!


- Ми нічо­го іншо­го, як со­ба­ки! - ви­до­бу­лось із най­глиб­шим огірчен­ням із уст хлоп­ця.- Я чув се вже тут!


- С-т! - ус­по­ко­ював батько хлоп­ця.


- Я се вже чув тут! - пов­то­рив хло­пець рішу­че.- Від делікат­них панів, та­ту, і так зчас­та, що уха мої тим уже пе­ре­пов­нені. Але я не пес,- бо­ро­нив­ся він відваж­но, підво­дя­чи обу­ре­но го­ло­ву до­го­ри,- чи як, та­ту, пес я? То­му, що му­жик?…


- С-т, с-т! - вти­хо­ми­ряв знов батько з пе­ре­ля­ком; відтак, за­ди­вив­шись на хви­ли­ну в зем­лю, ска­зав: - Ми лю­ди, що знаємо лиш зем­лю! Во­на чор­на та й ру­ки наші по­чорніли від неї, та про­те во­на свя­та. Я хотів би, аби й ону­ки мої й діти онуків моїх не відри­ва­ли­ся від неї. Крізь наші ру­ки йде і білий хлібець, а як не со­ром­но тим, що на­зи­ва­ють нас пса­ми, той хлібець із на­ших рук по­би­ра­ти та їсти, то най бу­де їм со­ром­но, що во­ни делікатні та топ­чуть нас пус­то та дур­но, як зем­лю, що го­дує їх. Ко­лись за­ва­жить во­на тяж­ко на їх гру­дях і не бу­дуть во­ни відтак годні відки­ну­ти її від се­бе. Але се ска­зав хтось у гніві, не бе­ри собі то­го до сер­ця!


- Та й інші чу­ють те, та­ту! До­пер­ва тут за­чув я, що та­ке му­жик. Там, у полі, ми сього не чуємо! Хто се нам має там ка­за­ти? Тут чо­ловікові от­ви­ра­ють очі. Я знаю,- тяг­нув дальше розд­раз­не­ним го­ло­сом,- за що му­жи­ка ма­ють. За один день та й чо­ловік по­чує й нав­читься стільки, що й уда­вив­ся б тим.


Відтак оповів півго­ло­сом, що йо­му роз­ка­зу­вав один кам­рат, що вже дов­ше слу­жив і був який­сь час бур­шем у од­но­го офіце­ра.


- «По півто­ра році,- оповідав він мені,- про­сив я о відпуст­ку на свя­ту неділю. Моя ма­ма дві неділі пе­ред тим умер­ла, й ли­шив­ся ли­ше та­то, сла­бо­ви­тий, тем­ний ста­рець, із трьома цілком мо­ло­ди­ми сест­ра­ми… Ма­ма нес­подіва­но вмер­ла. Все ли­ши­ло­ся, як по­ра­же­не, по ній… все бу­ло без го­ло­ви… І на­пи­са­ли

1 ... 38 39 40 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"