Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Я про­сидів до­ма два дні. Як по­вер­нув, був уже враз із дни­ною третього дня тут і увійшов до па­на в ха­ту; він ско­чив до ме­не чер­во­ний, як бу­ряк.

- Де ти був? - рев­нув до ме­не. Ме­не об­ня­ло хо­ло­дом.

- Мельдую покірно, па­не лей­те­нант, я був на урльопі [82] до­ма!

Він грим­нув ме­не в ли­це.

- Ти, прок­ля­та со­ба­ко, ти те­пер при­хо­диш? - ве­ре­щав.- Я тобі лиш на од­ну дни­ну урльоп дав! Знаєш ти те? - сопів із гніву.

- Прошу па­на лей­тнан­та: мені ка­за­ли при ком­панії, [83] що я маю два дні…

Тарах - дру­гий раз. А по­то­му:

- Мені все од­но: чи ти є, чи те­бе не­ма, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав по­ря­док…

Що я мав ка­за­ти?

При війську не вільно відповіда­ти. Ані пис­ну­ти… ані ро­та не вільно ство­ри­ти, ще гірше потім. Він ще ба­га­то го­во­рив, а потім: - Марш!

Я пішов.

Тоді бу­ло мені так, як би ме­не га­ди­на в сер­це вку­си­ла. А до­ма я ані пив, ані гу­ляв, ані ко­лачів не їв. Я зас­тав там та­ку нуж­ду та та­кий сму­ток, що мені зда­ва­ло­ся, що ход­жу по коліна в сльозах. Бідні сест­ри ви­летіли про­ти ме­не, як мокрі пта­хи, а бідний тем­ний батько пла­кав гірко…

«Дотепер бо­дай во­на те­бе виділа,- го­во­рив,- а те­пер навіть во­на те­бе не ви­дить! Ди­виться у віко де­ре­ви­ща, а я в тем­ну ніч…»

І на все те мав лиш два дні, та й за ті…»

Він ур­вав і не міг із жа­лю го­во­ри­ти.

- Та й то­му ка­жу я, та­ту…- тяг­нув дальше хло­пець і та­кож не докінчив.- Візьміть ме­не з со­бою звідси, та­ту! - вир­ва­ло­ся знов, як пе­ред­ше, болісно з гру­дей хлоп­ця.- Я хо­чу геть, ку­ди-не­будь, я тут ги­ну, я тут сон­ця не вид­жу! Робіть, що хо­че­те, не­хай ме­не пус­тять!

Старий ди­вив­ся на си­на.

- Ти, син­ку, тут так змудрів, що й та­тові пе­рес­тав віри­ти! - ска­зав за ма­лу хви­ли­ну із уда­ним су­по­коєм.

Син витріщив­ся на нього.

- Аякже! Я вид­жу!

Відтак відітхнув гли­бо­ко. Він усе відди­хав так тяж­ко, ко­ли в нього сер­це бу­ло стис­не­не, мов око­ва­ми, і підняв­ся із землі. Він зро­бив се рап­том і не­надійно.

Син зля­кав­ся.

- Тату!

- Я йду вже, син­ку!

- Та як же? Сидіть іще!

- Чого? Що я тобі та­ко­го? Ади, не віриш та­тові! Я те­бе не мо­жу з сього вря­ту­ва­ти. Я прий­шов лиш, аби те­бе по­ба­чи­ти, та й аби ти та­та по­ба­чив! До­ма ждуть на ме­не!

Він го­во­рив із мо­ро­зя­чою по­ва­гою і рішучістю.

- А я ду­мав про вас день і ніч! Зірвав собі очі за ва­ми! Не раз був би му­ри го­ло­вою роз­ва­лив та й пішов до вас. Пла­чу­чи, гриз ку­ла­ки свої, аби жаль пе­ре­хо­див, та я ли­ха не на­коїв, а ви…

- Мовчи!

Він не ска­зав сього го­лос­но, од­на­че ска­зав так, що син зля­кав­ся і вмовк.

Не го­во­рив більше ані сло­ва. Відчув відра­зу, що роз­сер­див батька, а не мав ані слів, ані відва­ги нап­ра­ви­ти сього. Дов­ко­ла нього й на нім тяжіло щось, а до то­го на­раз про­бу­див­ся в нім го­лос: «Та­то сидів, мов со­ба­ка, на землі, а ти…»

«Собака, со­ба­ка! - скри­ча­ло го­лос­но в нім, як го­лос лей­тнан­та, про яко­го щой­но оповідав.- Мені все од­но, чи ти є, чи те­бе не­ма, чи ти здох…»

Кілька во­яків увійшло й зак­ли­ка­ло го­лос­но, що ком­панія ви­мар­ши­руе за­раз на ег­зе­цир­ку [84] за місто, та хто там ще не го­то­вий? Капітан їде вже вер­хом, та й лей­тнант уже є.

Один во­як прис­ту­пив до Івоніки й ска­зав:

- Ідіть до­до­му, бадіко! - і, відда­ля­ючись, оки­нув виг­ре­бу­щим пог­ля­дом хлоп­ця, до­да­ючи: - Не гайся!

Михайло зірвав­ся, а ста­рий зібрав спо­ло­ха­но свої мізерні речі в мішок.

- Ви вже йде­те, та­ту, вже йде­те? - ска­зав хло­пець жалісно.- Ко­ли прий­де­те знов? При­ходьте, інак­ше я стра­чу­ся!

Він го­во­рив, як у га­рячці, ури­ва­ни­ми зву­ка­ми. Не знав, чи бра­ти за гвер [85] і торністру, [86] чи про­ща­ти­ся з батьком.

- Зараз бу­дуть на­ми гна­ти, як пса­ми,- клик­нув,- але най-но, най!

Помахав грізно п'ясту­ком і уби­рав­ся ско­ро в плащ. Ста­рий по­зир­нув на нього і, по­да­ючи йо­му два пальці, до­ки­нув півго­ло­сом:

- Я піду за ва­ми, де бу­де­те ег­зе­ци­ру­ва­ти­ся! Бу­ду там так дов­го, до­ки не вер­не­те на­зад до ка­сарні. Бу­ду ди­ви­ти­ся, як ти бу­деш ег­зе­ци­ру­ва­ти­ся.- Відтак до­дав: - Я бу­ду що­неділі в те­бе! Аби як, то я прий­ду! Хіба що зас­лаб­ну, то не бу­ду! В неділю все жди на ме­не, Ми­хай­ле! Бу­вай здо­ров, бо я вже не бу­ду більше з то­бою го­во­ри­ти! І я му­шу йти! Там жде все на ме­не!

- Бувайте здо­рові, та­ту! - зігнув­ся і поцілу­вав покірно чор­ну, гру­бу ру­ку.

Відтак ста­рий вий­шов ско­рою хо­дою скром­но з кімна­ти.

Саме суп­ро­ти ка­сарні розп­рос­тер­ся ве­ли­кий ста­рий міський парк. Ко­ло йо­го вхо­до­вої бра­ми ста­нув Івоніка й до­жи­дав си­на.

Був не­на­че строєний. З Ми­хай­лом не бу­ло доб­ре. Рвав­ся до­до­му, як від смерті. Жаль до ро­зу­му при­би­рав­ся. А у нього бу­ли ру­ки ско­вані, й він мав на те все мовч­ки глядіти. Отак са­мо, як те­пер по­ли­шив він йо­го, він міг або стра­ти­ти­ся, або все по­ки­ну­ти та піти світа­ми.

«Не має сер­ця до жовнірів!» - ска­зав до се­бе, а відтак зга­дав про те, що обіцяв йо­му. При­хо­ди­ти що­тиж­ня до нього. Аби він йо­го видів. Він був ди­ти­на. Са­ва не був та­кий - ка­за­ло щось у нім. Са­ва був би пішов і слу­жив, і був би зно­сив тяж­ке й твер­де твер­до й упер­то, і дур­но не гро­зив п'ясту­ком. Са­ва не був би мав та­ких при­год, як сей, і він не бо­яв­ся б їх. Са­ва - залізний. З тіла тон­кий, мар­ний, а про­те залізний.

Він знов зітхнув, а про­те ли­це йо­го ос­та­ва­ло все од­на­ко­ве, май­же бай­ду­же. Так чо­гось усе по­сумніло! І ніяк бу­ло то­го всього об­ми­ну­ти або пе­реіна­чи­ти. Ста­ну­ло, мов го­ра, і хіба го­ло­вою бу­ло о нього тов­чи… Ду­ма­ючи про си­на, ди­вив­ся, мов у за­бутті, на ве­ли­кий пох­му­рий бу­ди­нок.

Нічого - крім стро­гості.

Високі пусті вікна витріщи­ли­ся з му­ру, як зго­лоднілі очі; а за їх ґра­та­ми ука­зу­ва­ло­ся десь-не-десь мо­ло­де об­лич­чя або заб­листіло хо­лод­не залізо. За якусь хви­ли­ну вда­ри­ло щось о йо­го слух, мов гра­дом. Він