Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Чисто полум'я.

—'Ну, стривай. Ти ж засоромила...

— Розказуй, я не буду.

Докійка смаглявими долонями розтирала зашарені лиця, притискаючи пальці до скронь, видзвонювала молодим, безпричинним сміхом: "Ти, — каже, — мов та повная рожа..."

— Ну, ну?—підбадьорювала Наталка, радіючи чужій радості, забуваючи про свою, розтоптану і минулу.

— А я йому: "Не бреши, Михайло". А він божиться, — Докійка дзвіночками розсипала сміх по світлиці, мотала головою, і чорні, туго заплетені кіски ящірками метлялися по нлечах її та спині.

— Що ж він ще плів?

— Хустку, мовляв1 дай на пам'ять.

— Дала?

— Ні, — кажу, — не дам. Піди в своєї кралі попрохай. Адже він з Єрофеєвою невісткою... Вона жалмерка, гуляє.

— Ти подалі від нього.

— Я й так далеко. — Докійка, перемагаючи усмішку, огю-відала: — 3 вулиці йдемо додому, троє нас дівчат, і доганяє нас п'яний дід Михей: "Поцілуйте,—кричить,—хороші мої, по гривні відвалю". Як кинеться на нас, а Нюрка його хворостиною через лоб. Насилу втекли.

Сухе тліло літо. Проти хутора мілішав Дін, і там, де раніш бистрилося шалене стрем'я, утворився брід, на той бік переходили воли, не замочивши спини. Ночами в хутір злазила з гребня густа, пекуча задуха, вітер насичував повітря пряним запахом припалених трав. На толоці горіли сухостійні бур'яни, і тьмяне мариво невидимою запоною висло понад Доном. По ночах густіли за Доном хмари, тріскалася сухо й розкотисто громовиця, але не падав на палку землю дощ, дарма спалахувала блискавка, ламаючи небо на гострокутне блакитне Груддя.

Вночі на дзвіниці кричав сич. Пливкі й моторошні висіли над хутором крики, а сич з дзвіниці перелітав на кладовище, витолочене телятами, стогнав над бурими затравілими могилами.

— На біду, — пророкували старі, зачувши виголоси сича на кладовищі.

— Війна буде.. о".

— Перед турецькою кампанією накликав отакечки.

— Може, знову холера?

— Добра не сподівайся, з церкви до мертв'яків злітає.

— Ох, Миколо-угоднику...

Шумілій Мартин, брат безрукого Олекси, дві ночі засідав на проклятого птаха, під огорожею кладовища, але сич — невидимий і таємничий —нечутно пролітав над ним, сідав на хрест в другому кінці кладовища, сіючи над заснулим хутором тривожні клики. Мартин непристойно лаявся; стріляв учорне, обвисле черево хмари, і йшов геть. Жив він поруч. Жінка його, полохлива хвора баба, плодюча, мов кролиця, зустрічала чоловіка докорами:

— Дурень, ото дурень! Що він тобі, вражий сину, заважає чи що? А як бог покарає? Ходжу от на останньому, а ну як не розрожуся через тебе, чортяко?

— Цить ти! Надісь розродишся! Розходилась, мов бондарський кінь. А чого він тут, проклятий, в тугу вганяє? Біду, диявол, кличе. Трапиться війна, — заберуть, а ти їх он скільки нащенила, — махав Мартин у куток, де на повсті плелися мишача пискнява й хропіння дітей, що спали покотом.

Мелехов Пантелей, розмовляючи на майдані з стариками, поважно доводив:

Пише Григорій наш, що австрицький цар наїздив на кордон і віддав наказа, щоб все своє військо зігнати в одне місце і йти на Москву і Петербург.

Старі згадували минулі війни, ділились здогадами.

— Не бувати війні, по врожаю видно.

— Врожай тут ні до чого.

— Студенти баламутять, мабуть.

— Ми про це останні взнаємо.

— Як під японську війну.

— А коня синові справив?

— Чого там загоді...

— Брехня це!

— А з ким війна бо?

— З турками, за море. Море ніяк не поділять.

— І чого там мудрого? Розбили> на ділянки, от як ми траву, і діли!

Розмова замазувалася жартом, і старі розходились.

Чекала на людей бистроплинна на луках косовиця, доцвітала за Доном трава, —не під пару степовій,— квола й без духу. Одна земля,'а соки різні тягне зілля: за горбком на степу кляклий чорнозем, що хрящ, табун майне — сліду від попитів не побачиш; тверда земля, і росте по ній трава буйна, духовита, коневі по черево; а над Доном і за Доном мочли-вий пухкий ґрунт жене трави безрадісні й нікудишні, гидує нею й худоба бува.

Клепали коси по хуторі, вистругували граблища. Баби кваси готували косарям на потіху, а тут сталася пригода, що сколихнула хутір від краю до краю: приїхав становий із слідчим і з чорнозубим плюгавеньким офіцером в формі досі невиданій; викликали отамана, зігнали понятих та й попростували до Ликёрки зизуватої.

Слідчий ніс у руці парусиновий кашкет з форменним значком. Ішли понад тинами, лівим боком вулиці, на стежці лежали соняшні плями, і слідчий, наступаючи на них запорошеними черевиками, розпитував отамана, що по-півнячому забігав наперед.

— Приїжджий Штокман вдома?

— Так точно, ваше благородіє.

— Чим він займається?

— Звісно, майструє... Стругає собі.

— Нічого не помічав за ним?

— Ні.

. Пристав на ході давив пальцями .прищ між бровами; відсапувався, пріючи в сукняному мундирі. Чорнозубий офіцерик колупав у зубах соломинкою, брижив зм'яклі червонясті згорбки очей.

— Хто в нього буває? — допитувався слідчий, відводячи

рукою отамана, що забігав наперед. :

— Бувають, так тошно. Часом у карти гуляють.

— Хто ж?

— З млина більш, робітники.

— А хто саме?

— Машиніст, вагар, вальцівник-Давидко і дехто з наших козаків учащає.

Слідчий' зупинився, чекаючи відсталого офіцера, кашкетом витер піт на переніссі. Він щось сказав офіцерові, крутячи в пальцях ґудзика його мундира і кивнув отаманові пальцем. Той підбіг навшпиньках, стримуючи подих. На шиї його здулись і тремтіли переплутані жили.

— Візьми двох стійкових ї піди їх заарештуй. Жени до управи, а ми зараз прийдемо. Зрозуміло?

Отаман витягнувся, звисаючи верхньою частиною тулуба так, що на стоячий комір мундира синім шнурком упала найбільша жила, і, микнувши, подався назад.

Штокман в спідній сорочці, розстібнутій коло коміра, си--дів спиною до дверей, випилюючи ручною пилкою на фанерці покручений візерунок. Він глянув "на слідчого і тих, що входили за ним, придавлюючи долонею пилку, закусив нижню втягнуту губу.

— Потрудіться встати. Вас заарештовано.

— В чому справа? 7

— Ви дві кімнати займаєте?

— Так.

— Ми у вас зробимо трус. —.Офіцер зачепившись остро-їом за килим коло порогу, пройшов до столика і, мружачись, узяв першу книжку.

— Дозвольте ключі від цієї скрині.

— Чим я зобов'язаний, пане слідчий?..

— Ми встигнемо з вами поговорити.

— Понятий, ану!

З другої кімнати виглянула дружина Штокмана, залишивши незачинені двері. Слідчий, за ним писар, пройшли туди.

— Це що таке? — тихо спитав офіцер, держачи на відльоті книжку в жовтих палітурках.

— Книжка, — знизав плечима Штокман.

— Дотепи прибережи до слушнішого випадку. Я тебе попрошу відповідати на запитання іншим порядком.

Штокман притулився до грубки, тамуючи криву посмішку. Пристав заглянув офіцерові через плече і перевів очі на Штокмана.

— Вивчаєте?

— Цікавлюся, — сухо відповів Штокман, маленьким гребінцем розділивши бороду на дві рівні половині.

— Та-а-ак-с.

Офіцер перегорнув сторінки і кинув книжку на стіл. Вік швиденько проглянув другу; відклав її набік і, прочитавши обгортку третьої, повернувся до Штокмана обличчям.

— Де в тебе ще переховується подібна література? Щтокмац примружив ліве*око, раче націляючись.

—. Все, що є, тут.

— Брешеш! — чітко кинув офіцер, помахуючи книжкою.

— Я вимагаю...

— Шукайте!

Пристав, придержуючи рукою шаблю, підійшов до скрині, де рився в білизні і одежі рябуватий, очевидно наляканий тим, що відбувається, козак-стійковий.

— Я вимагаю поводитись ввічливо, — договорив Штокман, націляючись примруженим оком офіцерові в перенісся.

— Помовчіть, голубе.

На половині, яку займав Штокман з дружиною, перерили все, що можна було перерити. Шукали і в майстерні. Пильний пристав навіть стіни вистукав зігнутим пальцем. '

Штокмана повели до управи. Йшов він попереду стійко-вого, серединою вулиці, заклавши руки за борт старенького сурдута, другою помахував, наче стряхуючи прилиплу до пальців грязь; інші йшли попід тинами, стежкою змере-женою соняшними плямами. Слідчий так само наступав на них черевиками, позелененими лободою, тільки кашкета не в руці ніс, а міцно насунув на бліді хрящі вух.

Допитували Штокмана останнього. В передпокої тіснились під охороною стійкового вже допитані Іван Олексійович, що не встиг вимити замащені мазутом руки, Давидко, що винувато посміхався, 'Валет, в накинутому наопашки піджаку, й Кошовий Михайло..

Слідчий, риючись в рожевій папці, спитав у Штокмана, що стояв по той бік столу:

— Чому ви затаїли, коли я вас допитував з приводу вбивства на млині, що ви член РСДРП?

Штокман мовчки дивився понад голову слідчого.

— Це доведено. Ви за свою роботу дістанете належне,— під'юджений мовчанкою, кидав слідчий.

— Прошу вас починати допит,—нудьгувато кинув Штокман і, косячись на вільний стілець, попросив дозволу СІСТИ. Слідчий промовчав; шелестячи папером, глянув з-під лоба на Штокмана, що спокійно сідав.

— Коли ви сюди прибули?

— Торік.

— З доручення своєї організації?

— Без ніяких доручень.

— 3 якого часу ви член вашої партії?

— Про що мова?

— Я питаю. — слідчий підкреслив "я", член РСДРП/

з якого часу ви

— Я гадаю, що...

— Мені аж ніяк не цікаво знати, що ви гадаєте. Відповідайте на запитання. Відмагання ні до чого, воно навіть шкодить, — слідчий відокремив одного папірця і притис його до столу вказівцем. — Ось довідка з Ростова, що стверджує вашу належність до зазначеної партії.

Штокман зведеними вкупу очима майнув по біленькому клаптику, на хвилину затримав на ньому погляд і, погладжуючи руками коліно, твердо, відповів:

— З 1907 року.

— Так. Ви заперечуєте те, що вас прислала сюди ваша партія?

— Так.

— В такому разі чого ви сюди приїхали?

— Тут була потреба в слюсарській роботі.

— Чому ви вибрали саме цей район?

— З цієї ж причини.

— Маєте ви, чи мали за цей час зв'язок з вашою організацією?

— Ні.

— Чи знають вони, що ви поїхали сюди?

— Напевне.

Слідчий гострив перлямутровим цизориком олівця, тор-бучив губи, не дивився на Штокмана.

— Чи листуєтесь ви з кимнебудь із своїх?

— Ні.

— А той лист, якого було знайдено під час трусу?

— Це лист товариша, що немає, надісь, жодного відношення до будь-якої революційної організації.

— Чи діставали ви будь-які директиви з Ростова?

— Ні.

— Для чого збирались у вас робітники млина?

Штокман знизав плечима, ніби дивуючись безглуздому

питанню.

— Просто збирались зимовими вечорами...