Читати книгу - "Чи є життя після весілля?, Ліра Куміра"

Астелія
З поведінки чоловіка я відразу ж зрозуміла, що щось не так, схоже мій лорд від мене приховує дещо дійсно важливе, і тому я мала намір з'ясувати все до останньої крихти.

- Ірм? - промовила з натиском, і він одразу ж схилив голову, сховавши намисто собі за спину, і тут у мене в голові нарешті склалася мозаїка: коли я прийшла до тями, то сиділа осторонь і міцно стискала в своїх руках луску, вона була саме моя, а от мій чоловік був зайнятий чимось, пов'язаним з серцем, яке билося перед нами.
Отже, мені залишалося з'ясувати, що ж сталося в проміжок, який чомусь начисто зник з моєї пам'яті, і моя інтуїція підказувала мені, що це був зовсім не магічний сон, на який я списала свою короткочасну амнезію.

- Віддай намисто, - вирішила використати старий добрий дідівський метод вивужування потрібної інформації.

- Нащо воно тобі? Нехай його спочатку подивляться фахівці, а потім ми віднесемо луску до решти артефактів у сховище, - непогана спроба, але мій милий все ж сіпнувся, коли я зажадала річ собі, а отже, щось тут не чисто.

- Ще пару хвилин тому ти був не проти, щоб я тримала його у себе, що змінилося з того часу? Навіщо ти забрав те, що було моїм? - Головне правильно підбирати слова, нічого зайвого, щоб у чоловіка почали міцніти підозри про те, що я дію лише інтуїтивно.

- Чому твоїм? – цілком щиро здивувався Ірміан, і я навіть засумнівалася на мить, але його спроба скоріше відправити намисто до своєї внутрішньої кишені подіяла краще за будь-яку підказку.

- Мій лорде, я точно знаю, що прикраса належить мені, і навіть якщо ти скажеш, що це спільна знахідка нашої групи – я не повірю. Я чомусь забула якийсь епізод свого життя, і майже впевнена, що це якось пов'язано з Сестрами, більше того, я боюся, що ти теж у це вплутався… - я стежила за реакцією чоловіка, і вона мене не підвела, він міцно стиснув свої губи і примружив очі. - Якщо це так - розкажи мені, я не хочу втрачати частинку свого минулого, і нехай навіть там сталося щось страшне - я маю знати, інакше, якщо я колись згадаю те, що мені довелося забути. Ми можемо втратити набагато більше, - все, я сказала це, я поставила свого чоловіка перед вибором.

- Асті... - я бачила скільки болю принесла йому своїми словами, але й чудово розуміла, що по-іншому не можна. - Вибач, я не можу тобі сказати. Можливо пізніше, але тільки не зараз. Вибач, - чорт! Адже він боїться. Боїться за мене, а це означає, що сталося щось справді жахливе.

- Мої сестри... Де вони? - Спроба капнути глибше.

- Вирушили разом Дереком рятувати нашу групу від обвалу, який може статися будь-якої миті, - навіть не моргнув, виходить, це все правда.

- Добре, - я полегшено видихнула, - хитнувшись у бік чоловіка, і акуратно вихопила у нього з рук луску, яку він так і не встиг сховати у внутрішню кишеню курточки.
Ірміан одразу ж спробував відібрати у мене прикрасу, і я похитнулася, старанно уникаючи його захоплення. Один невірний крок назад, і моє тіло схилилося з урвища, над яким і розташовувалося Серце.

- Нііі! – закричав мій чоловік, намагаючись упіймати мою долоню, і ми обоє розуміємо, що він не встигає.

Дурна смерть. Я спробувала використати свою магію, але нічого розумного не спадало на думку, а бурхливе вогняне озеро на дні котловану і не планувало застигати, хоча я щедро поливала його своєю крижаною магією.

- Пробач… - повільно шепотіли мої губи, а я не могла відірвати очей від обличчя коханого, що тут же кинувся слідом за мною. - Ні! Бреан! - Закричала що було сил, прориваючи греблю пам'яті, що впала на мене потоком забутих спогадів з минулого.