Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Мене звати Луїс Рауль Алехандро Міґель Ісидор Естебан Домінґес. Можна просто — сеньор Домінґес.

— Он як! Іспанець? — от Меріон, клята снобка!

— Ну, хто з нас тепер іспанець? Минули століття, за цей час у кожній родині всяке траплялось — одружувалися з індіанками, креолками… яка різниця? Уважається, що іспанець, але мені як ученому хочеться визначеності, а фактом є те, що навіть у родинах, які пишаються чистотою генеалогічного дерева, трапляються… несподівані паростки, так би мовити.

— Он як? — Меріон закопилила губу. — І що ви тут робите?

— Те саме, що й ви — відпочиваю. — Луїс сміється. — А взагалі я викладаю етнографію в Національному університеті. А тут у творчій відпустці, шукав сліди інкських міст.

— Знайшли? — Брекстон дивиться на мій браслет, як муха на повидло.

— Ні. Але надибав собі друзів. — Луїс так щиро посміхається, так ніжно притискає мене до себе, що мені хочеться йому повірити. — А це, погодьтесь, краще, ніж старі руїни.

— Хтозна, хтозна… І звідки маєте такі гарні татуювання?

— Подарунок тутешніх друзів.

У його посмішці ховаються ікла великого кота. Ще трохи — і Брекстон пошкодує, що таким цікавим вродився. Та старий має голову на в'язах, тож закриває небезпечну тему.

Гадаю, нам час іти. Як тільки забовваніє якийсь натяк на цивілізацію, наші шляхи розійдуться. Ми з Едом і Луїсом десь пересидимо й накиваємо п'ятами з цієї негостинної країни. Десь має знайтися для нас місце. Може, знову повернемося сюди, бо цей ліс буде кликати нас ночами. Якось воно владнається.

— Я не знаю, як ви, та мені здається, нам слід триматися разом. — Брекстон хильнув із баклажки, вода потрапила йому за комір. — Чорт, до цього треба звикнути. Так от: той, хто все це нам улаштував, не заспокоїться, доки не доведе всього до логічного завершення. Я маю деяку вагу, в мене є кілька впливових знайомих, тож я зроблю все, аби було проведено всебічне розслідування цього прикрого інциденту.

Він говорить як бюрократ, це звучить фальшиво й недоречно.

— Прикрого інциденту — це так ви називаєте все те, що сталося? — Джейк аж підскочив. — Я гадаю, ви або не розумієте, або маєте нас за ідіотів. Ми не ваші підлеглі, Френку.

— Містере Гікслі, попрошу вас не…

— Годі, — кажу я. — Припиніть колотнечу. Вас чути хтозна-куди.

— Як ви можете бути такою спокійною! Ви ж убили в тому будинку всіх, кого могли!

— А ви хотіли б, Меріон, аби вони вбили нас?

— Вони, може, й не збиралися…

— Еге. Просто невинні хлопчики запропонували вам свою гостинність, прип'явши до пасків іграшкову зброю. А погана, злостива й зіпсована іноземка вбила їх — просто так, ні за цапову душу. Господи, Меріон, не починайте цієї пісні. Я нею сита, далі нікуди.

— Але ж вони не заподіяли нам нічого!

— Вам — ні, а от Луїсові… А ви, Меріон, були просто неперевершені: «Вона тут! Хапайте її!» Майте на увазі, вас убили б одразу, а от нам із Керрі спочатку довелось би розсувати ноги. Мені цього зовсім не хотілося.

— Авжеж, люба. Ви й так перевтомлені — двоє таких здорових чоловіків, ще б пак…

Ляпас прозвучав, як постріл. То Керрі. Старий Брекстон навчив її цього, а може, то вона його навчила. Щока Меріон зайнялася вогнем.

— Якщо ти ще розкриєш свою огидну пащу, я тебе придушу, стара потворо, — голос Керрі високий і дзвінкий. — Не смій мене смикати, Френку! Досить із мене цього лайна, второпав? Ці люди врятували наші життя, а ви сидите тут і судите їх, називаєте вбивцями. Ви сто разів зрадили їх, така ваша вдячність за порятунок? То гайда, вперед, самостійно! Чого ви вчепилися до них? Ідіть самі і дбайте про себе, я подивлюсь, куди ви зайдете.

— Керрі!

— Усе, Френку, набридло.

— Що з тобою, люба?

— Не смій мене так називати! Я тобі не лялька. А ти звик, що всі скачуть перед тобою на цирлах, і я теж. Та більше так не буде.

— Ти хочеш мене покинути? — Брекстон іронічно посміхається. — І куди ти підеш? Знову будеш танцювати в тому клубі, з якого я тебе забрав?

— Переб'юся. Та ти більше не будеш тішити свого хворобливого самолюбства за мій рахунок. Ти здавався мені благородним і мудрим, а виявилось, що ти такий самий, як решта. Ба ні, гірший, бо маєш владу і гроші, а в душі такий самий, як ті, що були до тебе. Та їм можна вибачити, вони були просто собі люди, а ти… Годі, Френку. Набридло.

— Це обов'язково з'ясовувати на людях?

— Он що тебе турбує! Усі ви однакові. Аби зовні все було красиво, аби тільки ніхто не знав: прихований гріх — то й не гріх зовсім, так, Френку?

Еге, робимо поправку на вітер. Малу чінку теж дістала показна доброчесність. Варто було залізти у джунглі, аби дійти до цього, побачити це. Власне, чим хороші такі ситуації? А тим, що рано чи пізно кожен покаже, хто він є насправді. Тут діють тільки закони джунглів, а джунглі не люблять брехні. Бо брехня — це вияв слабкості, а слабкий має померти. Природного добору ніхто не скасовував.

— То що ми тепер робитимемо? — Джейк зводить утомлені очі. — Якщо все так, як ми гадаємо, то небезпека лишається.

— Так. — Ед усміхається. — Небезпека лишається, і що з того? Можемо залишитись тут, організувати плем'я, Луїс буде в нас вождем, Торі буде маршалом, а я згоден стати шаманом, чорт із ним. А ви будете народом. Побудуємо хижки з глини й пальмового листя…

— Містере Краузе, припиніть блазнювати!

— Чому? Вам не подобається? То накладіть на мене стягнення, Френку. Чи позивайтеся зі мною. О! Це чудова ідея! Такі, як ви, страшенно люблять позиватися. Гадаю, суд буде на вашому боці — адже саме вам я мав би запропонувати посаду вождя. Та мені чомусь здалося, що ви будете поганим вождем.

— Чому?

— Бо ви надто впевнені, що завжди маєте рацію. Це дуже небезпечно, особливо для вождя.

Он як. Наш хлопчик порозумнішав. Я ще тоді завважила, коли він пояснив про людську природу — жорстокість, жадібність, хтивість. У ньому вже тоді це було. Ще б трохи здорового глузду не завадило.

— Ви кажете дурниці.

— Ну от, бачите?

За всіма цими балачками ми таки йдемо вперед. Обережно просуваючись поміж ліан, стовбурів і