Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

11

Цей будинок побудовано, може, триста років тому. Тут уважається, що це небагато. Я прокидаюся раптово — мене розбудила тиша. Я не знаю, котра зараз година, та мені це, зрештою, байдуже. Моє тіло таке чисте, шовкова помережена сорочка приємна на дотик. Тиждень вештаючись джунглями, я жодного разу до ладу не спала — так, половинкою мозку. А тут я добряче попустила віжки і тепер почуваюся навіть непогано. Поруч сопе Ед, а Луїс десь подівся. Сама не розумію, з якого дива ми влізли втрьох в одне ліжко. А що вже служниця здивувалася, мабуть!

Попри всі суперечки і прикрощі, ми таки вибрались на шосе і впали на хвіст якомусь туристичному маршрутові. Галасливі туристи не звернули на нас жодної уваги, бо наші наплічники ми позалишали в джунглях, чоловіки поголились — коротше, ми нічим не вирізнялися з натовпу. От тільки мій наплічник залишився при мені — я його знову перетворила на сумку, просто вивернувши його. Барахло обох Сінчі якраз умістилося, тож Ед завдав її собі на плече — і все.

Повз нас кілька разів проїхали поліцейські і військові машини, та Луїс вдає з себе гіда, а ми — просто туристи, дуже схожі. Автобус підбирає нас і ми їдемо. Навіть є де сісти — Едові на коліна. Ми вдаємо закоханих — чи не вдаємо? Цілуватися він уміє.

— Будь ласка, сеньйори, ось ресторан!

Ми заходимо всередину Господи, тут десь має бути туалет, а в ньому — вода й мило. Мені хочеться бігти туди, та я повагом рушаю в бік дверцят із написом: «Sanitario». Так, тут є мило і вода. Я стягую з себе джинси й майку, трохи намилююсь — миттям це не назвеш, та все одно… Я щойно купила собі сукенку місцевого виробництва, досить потворну, але чисту. Відносно чисту.

— Це небезпечно.

Керрі спостерігає за мною. Вона вже перевдяглась, хоч і без миття. Меріон затято мовчить, стиснувши губи. На ній тепер красується якийсь яскравий мішок, на ногах — сандалі. Манікюр обліз, обличчя… Ет, хай хтось сміливіший скаже про її обличчя.

— Хай так, але ж нічого не сталося!

Нам пощастило. В автобусі їхав торговець — із тих, що пропонують свій крам просто на вулиці, кидаючись під колеса автомобілів і плутаючись під ногами: «Senore, senore, рог favor!»1 У нього ми прикупили одяганки, сміючись, приміряли до себе — туристи, що з нас узяти?

А потім сиділи в окремій кабінці і їли салат із кукурудзи та сиру.

— То що тепер? — Брекстон знову головує, не може без цього. — Хвалити Бога, ми тут, я подзвоню своєму представникові…

— Гадаю, нам іще рано з'являтися серед живих. Ще мають відрости ікла. — Ед знову дратує старого.

— Що? Які ікла? А, ви про це… Містере Краузе, це не жарти!

— Звичайно. Але якщо ви комусь подзвоните зараз, не знаючи всіх обставин, ми можемо опинитись у ще більшій небезпеці. Ми мусимо дізнатися, чи шукав хтось наш літак. Бо якщо літак шукали офіційно, є шанс зв'язатися з тими, хто розслідує катастрофу. Якщо ніхто й не почухався, значить, шанси зменшуються: ніхто не знає, що ми сіли на той літак, ніхто — маю на увазі офіційних осіб — не знає, що той літак упав. А от той, хто все це нам улаштував, знає, що ми живі. І знайде нас одразу, як тільки ми засвітимось.

— Що ви пропонуєте?

— Сховатись і трохи озирнутися.

— Слушно. Чи всі на це пристають?

— А в нас є вибір? — Меріон кривиться, як середа на п'ятницю. — Ми змушені ховатися, наче якісь злочинці! Але іншого виходу немає, містер Краузе має цілковиту рацію. Ми мусимо діяти дуже обережно.

— От тільки де ми сховаємось? — Керрі стривожено озирається. — Поїдемо в мотель?

— Ні. — Меріон супиться. — Мотелі перевірять найперше.

— Хай це вас не турбує. — Луїс підводиться. — Нас уже чекає машина, я запрошую всіх до себе.

— Маєте таку велику квартиру, сеньоре Домінґес? — Брекстон іронічно всміхається. — Нас трохи забагато.

— Не турбуйтеся. Усім вистачить місця.

Ми виходимо з чорного ходу — біля дверей стоїть розбитий мікроавтобус із рекламою пральні на дверцятах.

— Вантажтеся.

Я лізу всередину. Сидінь немає, та це байдуже. Я всідаюся просто на підлогу, схиляюсь на Едове плече і завмираю. Я втомилася, так страшенно втомилася за останній тиждень. Якщо зараз хтось щось скаже, я його приб'ю. Та всі мовчать.

— Будь ласка, заходьте до будинку.

Це означає, що ми вже приїхали. Я вистрибую з машини — і вклякаю. Будинок величезний, білий і якийсь… значний. Навколо нього троянди, сад, далі видно високу кам'яну огорожу, повиту плющем, ковані ворота…

— Луїсе?!

— Будьте нашими гостями, шановне панство!

Літня жінка з білим обличчям і великими чорними очима. Вона говорить із нами, а поглядом пестить Луїса, той погляд вбирає його, гладить волосся… Мати. Це його мати. Мені чомусь стає сумно. Як там моя тітка Роза? Я ніколи не називала її матір'ю, бо в моїй уяві слово «мати» асоціювалося з холодними сходами, кислим смородом і лайкою. Але я знаю, що буває інакше. Так, як оце зараз.

— Хуаніто, проведи гостей до кімнат. Друзі, вас забезпечать усім необхідним, якщо знадобиться ще щось — ми до ваших послуг.

Вона не бачить нас. Вона хоче, аби ми швидше пішли, перестали стовбичити і заважати їй радіти поверненню сина. Луїс таки свиня: маючи таку матір, вештається джунглями й наражається на небезпеку! Як добре, що я його не вбила тоді, в печері. А я ж була на волосину від того — така я була розлючена.

Ми з Едом заходимо до кімнати, і я розбираю сумку. Багато прання, інструменти треба привести до ладу, трофеї приховаю поки що, а тепер — купатися, бо Ед уже там.

— Посунься трохи, розсівся, як король на іменинах.

— Торі!

— Нема чого дарма розводитись. І віддай мені шампунь.

Я хочу одного — лягти й спати. Та під лагідними струменями води тіло мене зраджує — я засинаю. Крізь дрімоту я бачу, як Луїс з Едом витягують мене з води, та мені вже байдуже.