Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

І ось я сиджу на ліжку з дурним виглядом і міркую, що ж тепер діяти. І де, цікаво, мій одяг? І чия на мені сорочка? А головне, як я в ній опинилась і що тут робить Ед? І де Луїс, що спав поряд, — он подушка зберігає слід від його голови, і запах… Чого ми втелющилися всі в одне ліжко?

Я тихенько підводжуся. Ед спить сном праведника, а мені вже досить. От тільки одяг… Я ж точно пам’ятаю, що тут роздяглась, кинула ту ганчірку в крісло і пішла до ванної. То де все поділося? Гаразд, це не суттєво, — ця сорочка довга й цілком пристойна. Я прочиняю двері. Звуки будинку огортають мене. Я бачу найменші тріщинки в старих, потемнілих від часу панелях. Он щось говорять служниці, тепер хтось грюкнув стільцем, пахне перцем і якимись парфумами…

Я рушаю коридором. Власне, я не знаю, що шукаю, але ж маю щось робити. Не можна ж просто сісти й сидіти, чекаючи невідомо чого. Десь має бути Луїс, та й решта теж. Може, вже щось відомо про те, що з нами сталося, хтозна. Цікаво, котра зараз година?

— …невідомо. Але ви впевнені, що ніхто вас не помітив? — голос жіночий, молодий і холодний, як гірський струмок. Він чомусь видається мені знайомим. Говорить панянка англійською з каліфорнійським акцентом.

— Звичайно. Ця машина з пральні, я подзвонив додому — і мати все владнала.

— Звичайно. Ваша мати владнає що завгодно, в цьому я не сумніваюсь. А от чи все ви мені розповіли?

— Так, звичайно.

— А мені здається, що ви щось приховали. Містер Брекстон розповів про ваше незвичайне татуювання…

Я вирву Брекстонові язика, по міліметру! Значить, біля нас уже заходилися спецслужби. Добре, що я про це знаю. Послухаю ще.

— Татуювання? Он ви про що! Але яке це має значення? Їх зробив шаман одного племені, ми допомогли їм. Власне, Торі прийняла складні пологи, а славу розділили на трьох, от і все.

— Усе? А браслет міс Величко?

— Він був у неї, коли ми зустрілися. Вона сказала, що то — родинна реліквія, її талісман. А в тій ситуації нам були потрібні всі на світі талісмани, ви ж розумієте.

— Звичайно, звичайно… Тоді як ви поясните вашу блискучу перемогу над Педро Монтоєю та його охоронцями?

— О, просто так вийшло. Власне, що ви хочете нам інкримінувати? Ми захищались, от і все.

— Але, зі слів місіс Гікслі, вони не виявляли ворожих намірів.

— Он як! Це вона так вважає? А як би ви вчинили, якби вас узяли в полон і лупцювали в підвалі? Ви хочете інкримінувати нам убивство? Тоді вам доведеться пошукати трупів.

— А їх ніхто вже не знайде. А якщо й знайде, причину смерті визначити буде нелегко, якщо взагалі можливо, так? Хижаки, птахи, клімат… Гаразд, облишмо це. Скажіть, пане Домінґес, чому ви одразу не зв'язалися з нами?

— А хто гарантував, що ваші люди не нашкодять своїм втручанням? Я й зараз сумніваюся, чи правильно ми чинимо.

— Так, звичайно… Гаразд, це почекає. То коли я можу поговорити з міс Величко і містером Краузе?

Я тихенько йду назад до кімнати. Треба розбудити Еда і все йому розказати. Добре, що мій слух так загострився, бо тут такі стіни й двері, що хоч із гармати стріляй, ніхто не почує.

— Де ти була?!

— Тихо. Слухай сюди.

Ед розумний хлопець, усе одразу втямив. Шкода, що я не чула всієї розмови. Вочевидь, наші пригоди у Віль-Таені Луїс залишив при собі, і це дуже мило з його боку.

— Хтось іде. — Ед штовхає мене на ліжко. — Удаємо, що спимо.

Я чую, як відчиняються двері. Мене чомусь душить сміх. Гарний маємо вигляд, лежачи отак. А ще коли втрьох… Служниця, мабуть, знепритомніла з переляку. Господи, чому всі люди думають тільки в одному напрямку? Хоча кохатися втрьох — це має бути цікаво. Шкода, що я не ризикну цього перевірити.

— Вони ще сплять, бачите?

— Але минула доба. Може, час їх розбудити?

— Торі була така виснажена, що й до ліжка не дісталася, заснула у ванній. Ми з Едом ледве дали їй раду.

— Он як?!.

— У вас брудні думки, агенте Бартон.

— Вибачте. Я нічого поганого не мала на увазі.

— Я не вважаю, що секс — це погано. Але між нами цього немає.

Десь я вже чула це. Ну так, звичайно. Коли ми влаштовувалися на ночівлю у Віль-Таені, щось таке було. Схожа розмова. Треба було залишитися в джунглях. Їхні закони прості й зрозумілі, а тут, серед цих так званих цивілізованих людей нас іще, чого доброго, звинуватять у вбивстві тих недолюдків. Не виявляли вони, бач, ворожих намірів! То чого вештались лісом зі зброєю в руках? Теж мені червоні шапочки знайшлися!

— Розбудіть їх. У нас обмаль часу.

— Гаразд. Я розбуджу Еда, а Торі хай ще поспить. Вона втомилася просто пекельно.

— Добре.

Хлопці як із нот розігрують сцену побудки. Молодці мої Сінчі, нічого не скажеш. А я поки що полежу і трохи подумаю. Мені зараз є про що подумати. Що маємо тепер діяти? Треба подзвонити тітці Розі… А ще — я хочу повернутись назад. Джунглі кличуть мене, їхня пісня бринить у моїх вухах, пальми вітально махають мені зеленими долонями. Навіщо мені все це? Я повернулася б туди, бо там моє місце. А тут мені все чуже, хоч тут, зрештою, теж джунглі. І закон, якщо відкинути все словоблудство, теж один: виживає сильніший.

Я сідаю на ліжку. Ага, онде одяг, попід стіною, на диванчику. Новісінькі джинси та кілька майок на вибір. Гадаю, ця, з блискучими камінцями, підійде.

— Ти прокинулась? — Луїс роздивляється мене просто нахабно.

Ну, якщо я вже стою вдягнена, то вже ж прокинулась! Дурне запитання!

— Я хочу їсти.

— Ходімо. Якраз час обідати. Тут з тобою дехто хоче поговорити.

— Он як? Хто?

— Жінка з вашої федеральної служби. Вона прилетіла вчора ввечері і встигла поговорити з усіма, крім тебе. Ходімо, я вас познайомлю.

— Я не хочу з нею говорити.

— Торі!

— Я не хочу. Луїсе, звідки ти знаєш, що вона з тієї служби? Кому ти дзвонив?

— Не я. Моя мати все влаштувала.

— Усе одно. Я нічого їй не скажу. Знаю я тих федералів! Чекай, вони ще нас звинуватять, скажуть, що ми не мали права захищатись, а мали додзвонитися до них і ждати з моря погоди.

— Тоді просто ходімо обідати.

— Обідати підемо, а та лярва хай іде під три чорти.

—