Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— А якою була реакція пересічних людей? — запитала вона.

— Люди, як на мене, почувалися розгубленими, не знали, що й думати. Спершу був шок, бо пропала людина. Затримання коханого було певним полегшенням, але шок від того меншим не став. А коли поліція повідомила про викрадачів, запанувала тотальна розгубленість. Юахім Кроґ, батько Надії, славився своїм крутим норовом. Та він і досі такий. Багато хто вважав, що це так хтось помстився йому особисто. На той час він саме міняв усю стратегію свого бізнесу й закрив деревообробну фабрику. Тож логічно припустити помсту когось зі звільнених робітників. Майже сто людей, пропрацювавши на фабриці все своє життя, стали безробітними, там були цілі трудові династії. Але, з іншого боку, помста не мала сенсу. Біда, що сталася в родині Кроґа, викликала до нього співчуття, люди сподівалися, що він не закриватиме фабрики, згорьований втратою доньки. А ось політики й підприємці не спішили співчувати. Були навіть такі, що стверджували, начеб Кроґ використав ситуацію задля власної економічної вигоди, і що гроші, які вимагали викрадачі за Надію, то дріб’язок порівняно з його шаленими прибутками.

Ґейр Інге Гансен далі розповідав про власне висвітлення справи. Він був присутній при пошуках водолазів в Айданґерфьорді й коли перекопали ледь не весь ліс, шукаючи тіло, бо якась ясновидиця сказала, що достеменно знає, де воно лежить; перевіряв усі чутки, коли хтось пускав поголос, ніби бачив Надію живою в іншому місті чи навіть в іншій країні. Загадкове зникнення обростало містичними деталями і припущеннями.

Ліне отримала яскравий коментар, як того й хотіла, а ще ідею, як ліпше подати текст від оповідача.

Вона перевірила, чи все записалося, і вимкнула диктофона. Ґейр Інґе Гансен підвівся провести гостю.

— Я все ще думаю, що винен її коханий, — сказав він.

— Чому?

— Можете це назвати шостим чуттям. Щось з тим хлопцем не те. Щось недобре.

— А як же тоді листи викрадачів? Хтось їх надіслав, доки хлопець сидів під арештом…

— Та будь-хто міг їх надіслати.

— Будь-хто, лиш не Роберт Ґран, — завважила Ліне.

— Це легко міг би вчинити хтось, хто прагнув визволити його з в’язниці, — стояв на своєму старий журналіст. — Щойно Роберта Ґрана відпустили, викрадачі кудись запропастилися, ніхто більше про них не чув.

— В один лист вклали фотографію, на якій Надія з молодшим братиком, — теж не поступалася Ліне. — Те фото вона завжди носила в своєму гаманці.

Ґейр Інге Гансен ледь стенув плечима й усміхнувся.

— Так, я погоджуюся з вами. Листи міг послати аж ніяк не будь-хто, лише співучасник злочину, який добре знав, що трапилося з Надією і де вона.

Ліне гостро пожалкувала, що вимкнула диктофон, та, хай і без запису, вона рада була, що Гансен зважився висловити особисті думки з приводу давніх подій.

Ґейр Інґе вийняв з пачки цигарку, заклав у кутик рота й рушив з Ліне вниз сходами.

— То хто ж міг йому допомагати? — продовжила Ліне розмову вже надворі.

— Не знаю, — зізнався Ґейр Інґе, припалюючи цигарку. — Знаю лише одне: Роберт досі мешкає у домі своєї матері.

Остання фраза не йшла Ліне з голови, доки вона простувала до авта.

Тепер, перед зустріччю з Надіїним коханим, у неї з’явилася нова перспектива бачення справи.

Але Ліне враз про все забула, помітивши на лобовому склі свого авта жовту квитанцію, і стиха закляла. Ще один штраф!

Вона роззирнулася навколо, чи муніципал є ще десь поблизу, але того й слід простигнув. Звірила час за табличкою про дозвіл паркування. Вона розмовляла з журналістом не більше двох годин, але забула врахувати тих пів години, що сиділа в авті, готуючись до зустрічі.

Другий за тиждень штраф за порушення правил паркування! Ліне з розгону гупнула за кермо, квитанцію швиргонула на пасажирське сидіння. Була роздратована, зла й недобра. Повернула ключ запалювання, щосили натиснула на педаль газу, аж покришки завищали, коли від’їжджала від тротуару.

Ліне думала перекусити в кав’ярні салатом, випити кави, але грошей забракло. Натомість купила в маленькій крамниці щоденних товарів пляшку води й пачку хрустких хлібців і попоїла в авті.

Дорогою на зустріч з Кіттілем Нюстрандом зателефонувала Тумасові. В обох було все гаразд. Від нового року Амалія ходитиме в дитячий садок, але поки що Ліне цілковито залежала від когось, хто міг би посидіти з дитиною, доки вона працює.

Ліне знову приїхала зарано. Кіттіл Нюстранд починав працювати з четвертої, а зустріч умовлена на пів на п’яту. Майже весь день трималося погіддя, але ось знову задощило.

Ліне увімкнула диктофон. Двигун працював на холостому ходу, «двірники» зганяли дощову воду з лобового скла.

— «Я в кемпінгу Улавсберге поблизу Порсґрюнна, — почала надиктовувати вона. — Кемпінг зачинений, світиться лише в сантехнічному будиночку і над яткою при самому в’їзді. Двадцять шість років тому за цією яткою у сміттєвому мішку лежали три мільйони крон. Про це ми довідаємося трохи більше від поліціанта, Кіттіля Нюстранда».

Поліцейське авто з’явилося на під’їзній дорозі, щойно вона закінчила запис, майже на десять хвилин раніше умовленого часу; порівнялося з її автом, з боку водія опустилася шибка.

— Це з вами ми домовлялися про зустріч? — запитав чоловік за кермом.

Низький голос пасував до його зовнішності. Цупке коротке волосся, різко окреслені вилиці, масивне підборіддя.

— Може, перейдете в моє авто? — запитав поліцейський.

Ліне подякувала, взяла обладнання і пересіла до Кеттіля Нюстранда. Вона заздалегідь попередила його, що записуватиме розмову й що деякі фрагменти, ймовірно, використає в подкасті.

— Ви стежили тут кілька годин? — почала Ліне.

Поліцейський кивнув.

— Тоді я працював у відділі наркотиків. Ми мали свою групу, яка відстежувала трафік наркотиків. Одного пообіддя нас викликав до себе шеф відділу, коротко повідомив ситуацію: Надію Кроґ викрали, викрадачі надіслали родині листа з вимогою викупу. Гроші мали залишити в чорному мішку на сміття ось тут, відразу за яткою. Нам звеліли прибути на позицію ще до того, як там з’явиться з грошима Юахім Кроґ.

— Яким був план?

— Юахім Кроґ мав заплатити за звільнення своєї доньки. Наше завдання — простежити, хто прийде по викуп. Затримувати вказівки не було, лише простежити. Ризик був у тому, що хтось з випадкових цікавських перехожих міг захотіти понишпорити в мішку.

У поліцейській рації почувся виклик. Кеттіль скрутив звук.

— Працівники кемпінгу нічого про це не знали, — розповідав він далі. — Власникові сказали, що ведемо стеження у зв’язку з одним розслідуванням збуту наркоти. Тоді ж Е18 проходила саме тут. Рух на трасі жвавий, ніхто б нас і не помітив. Ми мали дозволити злочинцям забрати гроші, і поїхати