Читати книгу - "Історія держави і права України"

Розлучення відбувалося за рішенням церковного суду. На відміну від періоду Руської правди, поняття незаконнонароджених дітей поширювалося не лише на дітей від наложниць-рабинь, ай на позашлюбних. Шлюбне право чітко розрізняло станову належність населення. Так, вдова-шляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втрачала всі шляхетські маєтки.

Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й інститут опіки.

У кримінальному праві дедалі більше відображена станова нерівність суспільства. Це проявляється у посиленні, передусім, відповідальності за злочини для нижчих станів і зменшенні відповідальності — за злочини шляхти. Великокняжі урядовці та особи вищих станів користуються посиленою правовою охороною. На шляхетському стані обмежується захист честі й свободи. За західноєвропейським зразком кримінальне право ґрунтується на доктрині превенції злочину, що в основі своїй містить залякування як злочинця (спеціальна превенція), так і усього населення (генеральна превенція) перед вчиненням злочину.

Як і в Київській державі, у Литві спочатку не було поняття злочину. Існували «образи» чи «обіди». Пізніше розуміння злочину змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни «злодійство», «бой», «кґвалт», «грабіж» та ін. Отже, спочатку панівний приватно-правовий елемент поступається перед дедалі сильнішим поглядом на злочин як на порушення правопорядку.

Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наставала за Судебником Казимира з 7-літнього, а за Другим статутом — з 14-літнього віку. Злочинець вважався винуватим, коли він усвідомлював протиправність діяння і мав волю його вчинити. Чітко розрізняється співучасть у вчиненні злочину на головних злочинців, учасників злочину, помічників і підмовників. Об’єктами злочину могли бути усі особи, крім тих, що перебували поза правом, яких можна було безкарно вбивати.

Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів.

До категорії найтяжчих були віднесені злочини проти держави (повстання, втеча до ворога, зрада, передача ворогам фортеці, замах на урядовців, передусім суддів, звільнення в’язнів тощо). Найтяжчим вважався раніше невідомий злочин образи маєстату (змова проти володаря, його життя та здоров’я; намагання усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після смерті). За зневагу маєстату вважалась критика великокнязівських розпоряджень, вироків, невідповідна поведінка при дворі тощо. До категорії найтяжчих належали також злочини військові (втеча з поля бою, продаж і вивіз до ворожих країн зброї тощо), службові (підробка та використання підроблених документів, печаток князя, фальшивомонетництво тощо). Обов’язковою карою за ці злочини була страта.

Серед злочинів проти релігії виокремлюються перемова християн до іншої віри, єресі тощо; проти родини — двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиття батьків тощо; проти моралі — зґвалтування, проституція, позашлюбні статеві зносини тощо. Під впливом церкви за ці злочини винуваті засуджувалися здебільшого до смертної кари.

З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство («мужебойство»), яке поділялося на навмисне чи з необережності. Навмисне вбивство могло набирати форми тяжкого, звичайного і легкого. Як тяжкі кваліфікувалися вбивства підступом або з використанням вбивцею близьких зв’язків із жертвою. Легкі наближалися до вбивств з необережності, хоча до цієї категорії було віднесено вбивство власної дитини чи дитини, народженої поза шлюбом. Такі види вбивств, як вбиство випадкове і вбивство при самообороні, не підлягали покаранню.

Тілесні ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні й випадкові; неспровоковані і внаслідок провокації («з чужого початку»). Обтяжувало провину застосування небезпечного або незвичного знаряддя злочину. Особливо переслідувалася участь у двобої, який був заборонений.

Злочини проти честі і свободи стосувалися виключно охорони шляхетських прав і вольностей. Кожний замах на честь і свободу шляхтича гостро карався. Найтяжчим для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження.

Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: пограбування, крадіжка, що, залежно від вартості вкраденого (більш чи менш 4 кіп грошей), поділялися на тяжкі й легкі; користування краденим, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал тощо. Виокремлюються так звані «ґвалти» — наїзди на дім чи садибу. Покарання за ці злочини залежали від наслідків вчиненого.

Систему покарань складала комбінація викупів і публічних кар. Спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (головщина), у скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття Статутів, майнові покарання у багатьох випадках замінено смертною карою. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання. За крадіжку злодія карали відрізуванням вуха, за протиморальні злочини — відрізуванням губ і носа. Ув’язнення застосовувалось, здебільшого, як превентивний засіб (затримання злочинця до суду), а також — до невиплатних боржників. Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року 6 тижнів і поділяється на легке (наземне) і важке (підземне).

Шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — «виволанням» (вигнанням за межі міста чи села й оголошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Ця кара застосовувалась передусім за державні та військові злочини.

При карах на смерть і позбавлення честі як додаткові покарання виступали конфіскації майна, хоча інколи вони застосовувалися й як основні. Конфісковане майно йшло на покриття шкоди, решта переходила у власність держави.

На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес.

Судочинство починалося заявою заінтересованої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати і пред’явити на суді докази. Але у XVІ ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін: Статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного «добрими людьми», речові докази, письмові документи, присяга.

* * *

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу. Вікові традиції української державності не переривалися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути — видатні пам’ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, високим рівнем законодавчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивніших на той час документів європейської юридичної думки.

Завдання для самостійної роботи

1. З’ясуйте історичні обставини входження українських земель до складу Великого князівства Литовського. Для цього зверніться до аналізу джерел (витягів з