Читати книгу - "Українське письменство"

збиватиметься на свій український тон. «Потрудитесь, почтеннейший Петр Александрович, вникнуть в видимую разницу наших, — ну именно языков: русского и малороссийского. Что на одном будет сильно, звучно, гладко, — то на другом не произведет никакого впечатления: холодно, сухо. В пример «Маруся» (мова про російський переклад): происшествие трогательно, положение лиц привлекает участие, а рассказ ни то, ни се, [тогда] как малороссийский [текст] берет рассказом, игрою слов, оборотами, краткостью выражений, имеющих силу».

Ставши на цьому ґрунті, Квітка борониться завзято. Тихий та скромний на око, він пише до літературних та редакційних авторитетів у спокійному, ніби незаінтересованому тоні. «Если будет удостоєно чести помещения в журнале вашем, помещайте; нет — без всякого сожаления отриньте, личные отношения и отношения к публике — вещи различные». Але справа стоїть не так просто; в ці скромні слова маскується самолюбний, образливий автор, якого легко зачепити хоч трошечки різким або необережним висловом. Він зумисне збавляє ціну собі, щоб не трапилося в листі кореспондента щось суворіше, як його власний присуд.

Прикладів Квітчиної самолюбності довго не треба шукати. Як ставився він до російських своїх творів, зосібна до їх мови, ми знаємо. Писати по-російськи було йому те саме, що ставати на ходулі: «Вот-вот зашатаюсь и упаду». Але знав і говорив те він сам; іншим людям говорити про те можна було тільки дуже обережно, — інакше легко було коли не зіпсувати добрі відносини, то значно їх остудити. О. Афанасьєв-Чужбинський, так несправедливо характеризований у мемуарах Я. Жемчужникова «бродячий малороссийский поэт» та етнограф, на початку 40-х рр. з’явився до Квітки в Основу скріпити листовну знайомість особистим побаченням. «Дома Григорий Федорович?» — «Дома, а кто вы?» — «Скажи, что приехал старый знакомый». Сбрасываю шинель, вхожу. Меня приняли в кабинете. Не успел я войти в комнату, как старик приподнялся с кресел и сказал мне: «Се Чужбинський». Обнял меня дружески, и мы разговорились, как люди, которые Бог знает сколько времени знакомы». Пізніше, під час свого перебування в Москві, той самий Чужбинський пише рецензію на Квітчині твори до «Москвитянина», де між іншим висловлюється, що українські повісті Основ’яненка незмірно вищі од тих, які він пише по-російськи. І от, буваючи після того в Основі, рецензент помічає деяку «холодность в изъяснениях». Листи Квітчині до нього втрачають «теплоту, некогда их согревавшую». І Чужбинський додає: «Впрочем, он (Квітка) никогда не намекнул мне о моем отзыве; все это я слышал уже после, стороною».

В Квітчиних листах до поодиноких людей і до редакцій скрізь і незмінно звучить ця потаємна музика настороженого авторського самолюбства.

Критики та журналісти малюються йому майже так, як Степану Олександрову, ізюмському авторові «Вовкулаки»:

А критиків хіба не страшно, Котрі за помилку одну Збентежать так тебе напрасно, Що підеш, наче лин, ко дну.

Проти «напрасних» присудів журналістів Квітка раз у раз робить завбачливі випади, зорганізовує контратаки. Нічим іншим, як спрямованим проти ворожої критики маневром, був його «Салдатський патрет»; багато скарг на критику, обивательську та журнальну, знаходимо і в листуванні. Квітка нарікає на провінціальне чиновництво та на «разнокалиберный круг губернский», що викриває особисті рахунки в його писаннях: «Здесь пречудный народ! Вышла «Козир-дівка», и судья сердится на меня, что он никогда бубликов не принимает от просителей; за «Выборы» и теперь каждый исправник съесть готов. В новогоднике вышла статья «Скупец», и все додумываются, кого я это описал». До цих неприємностей долучаються ще прикрості столичного походження. Журнальні «замечания, насмешки, порицания, колкости» організовують місцеве роздратування проти автора, «и я вместо удовольствия», пише Квітка, «вижу последние дни мои отравленными. Где же искомое во всю жизнь спокойствие?» Журнальній критиці перепадає від Квітки досить часто. Непрошені «опекуны», «учители-самозванцы», «шмели», и каждый имеет своих верующих в него». Осудливі або погордливі рецензії хвилювали старенького Основ’яненка до хвороби, спричинялися до нападів іпохондрії. Він ладен був тікати на край світу і само ім’я Основ’яненка (згадка про власні твори) його «потрясало».

Таким вразливим та чутким був Квітка не тільки в особистій своїй справі, а й у всьому, що торкалося української літератури. Критикувати українські твори, значило для нього кепкувати. Коли в «Маяку» з’явилася рецензія з приводу «Снопа» з випадами на адресу «Переяславської ночі» молодого Костомарова (авторові закидали грубість мови, що порушує висоту трагічного стилю), Квітка послав до редакції статтю, де доводив: «Рано и очень рано приниматься критиковать малороссийскую литературу. Еще надобно подождать, восстанет ли она, дойдет ли она до прежней силы… А до того вожделенного времени будем с благодарностью читать, что и как написанное дарят нам земляки, а на так называемые рецензии, или выходки, или остроты в толстых русских журналах не станем обращать внимания. Занимались бы своим, а до других им дела нет. Нет никого из них, кто бы понял заключение «Салдатського патрета». Для них и против них было написано; приходится переложить для большей им ясности по-русски».

Квітка подає руку молодому поколінню тогочасного українського письменства. Він стає в пригоді Корсунові, заступається за Костомарова, солідаризується з Сементовським. Він намічає в листі до Михайла Максимовича спільну для всіх українських літератів лінію — «пристыдить и заставить умолкнуть людей, с чудным понятием гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 миллионов людей говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию и