Читати книгу - "Українське письменство"

нав’язати петербурзька «Основа», — нав’язали зовсім іншими способами науки, ідейності та суспільного підготування, ніж про це можна було думати 1846, навіть 1860—61 рр.». Немовби відгомоном цієї пори, гарячої та плідної, стала поезія Старицького. В його поезіях, друкованих рр. 1865—68, «бачимо перші признаки виходу української поезії з доби епігонства, з наслідування Шевченкової манери».

«Бо коли в добі епігонів майже обов’язково було дивитись на світ і на людей очима співучого селянина, афектувати селянську наївність, починати поезію від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка і потім більше-менше ех abrupto перескакувати на індивідуальне поетове «горе» або «щастя»; коли там усі людські відносини і вся природа мусили бути стилізовані, позбавлені реальних прикмет і деталей, більше-менше в такім самім розумінні, як у орнаментах народних вишивок являються стилізовані квіти та листки, то Старицький відразу відкидає той конвенціональний стиль, кермуючись тим вірним почуттям, що той стиль був природний і поетичний в устах Шевченка, але не може бути тим самим в устах Куліша або пізнішого українського поета. В тих перших поезіях Старицького і у всіх пізніших бачимо виразно, що це говорить український інтеліґент не до фікційного українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтеліґентів, про свої інтеліґентські погляди та почування»[219].

Побудування Франкове, в свій час важливе й вірне, тепер видається трохи сумарним. Низку фактів, що, може, й не заперечують, але принаймні обмежують його, вносять часткового значення корективи, ми навели в іншому місці[220]. Тепер скажемо просто, що в своїх поезіях 70—80-х рр. Куліш значно відійшов від того, що було правилом, каноном для Шевченкової пори. Нехай його «Досвітки» відкидались до раннього Шевченка, — але його «Хуторна поезія», його переклади з росіян та західних поетів, його ремінісценції з Пушкіна та опрацювання його мотивів, його позиція культуртреґерського піонерства («Я не поет і не історик, ні! / — Я піонер з сокирою важкою») та теорія староруської мови, з її стремлінням «виробити форми змужичілої нашої мови на послугу мислі всечоловічній», виводять нас далеко поза межі старих канонів. Правда, він любить поєднувати, за вказівками народної поетики, синонімічні дієслова («роблю-працюю на чужому полі»), любить епітети народної пісні («сокіл-орел — це ясен крилатий») і, запроваджуючи ту чи іншу стилістичну первину, посилається на народну творчість. В його переспівах з російських поетів, роблених на початку 80-х рр., ми бачимо намагання накинути «великоруським співам» український колорит. В його переспівах пушкінського «Привітання з Доном» перші рядки:

Блеща средь полей широких, Вон он льется!.. Здравствуй, Дон! Я привез тебе поклон От сынов твоих далеких, —

перетворюється на докладне і українізоване (коломийковий ритм) —

Ось він плеще, ось він ллється          Серед степу… Доне! Від братів твоїх далеких          Я привіз поклони. Поклоняються до тебе          Браття з України, Що колись ти рятував їх          При лихій годині.

Але нова стилістика не відразу далася й Старицькому. В його перекладі лермонтовської «Родины» навряд чи можна признати «пляску с топаньем и свистом под говор пьяных мужичков» — в цих рядках:

Або смерком любесеньким у свята Я б цілу ніч дивився залюбки, Як поплавом танок ведуть дівчата, Як гопака сажають парубки.

І коли такі речі не заважають Франкові містити Старицького в лави новаторів, руйначів старого поетичного