Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Та невже? Розв’язуйте свої загадки скільки завгодно, я у це лізти не збираюсь. 

 – А звідки мені знати, що це не ви влаштували вночі цю диверсію? 

Йовіла витріщилася на Сорена, як на дурника. З чого б це їй робити?

 – З чого б мені це робити? – повторила вона вголос. – Я знаю, що ви читаєте мої статті, то мали би знати, що для мене це не має жодного сенсу – я ставила на те, що одна з близнючок Роймері може перемогти у відборі. 

Йовіла помітила прісний вираз лиця Сорена і клацнула язиком.

 – Ви знаєте, що це зробила не я. Звісно ж, знаєте! То навіщо ж викликали мене першою? 

 – Хтось ж має бути першим, – тільки й потиснув плечима артефактор. Він щось записав у своєму маленькому блокнотику, а потім знову підняв очі на Йовілу. – Ви можете бути вільні, панно Квітко. Тільки не повертайтеся до гуртожитку – у палаці на вас усіх чекатимуть компаньйонки, до вечері ви мусите побути у їхній компанії. 

Йовіла тільки кивнула. Вона чудово розуміла, що це означає – відразу ж після того, як остання наречена покине гуртожиток, усі їхні особисті речі перевернуть верх дном у пошуках доказів. 

Йовіла пішла у бік палацу, але намагалася своєю спиною показати усе, що думає про Сорена – втім, вона сумнівалася, що той дивився. 

У кімнаті Сари було пусто, хоч двері і стояли, відчинені навстіж – на столі Йовіла знайшла записку, написану кривим почерком її подруги. 

“Йду на чай з фрейлінами королеви, займи себе чимось сама” – ось і все. Йовіла не була здивована. Певно, ніхто інший, окрім Сари Лейг, не міг просто так познайомитися з фрейлінами її величності та подружитися з ними, не маючи навіть номінального статусу. Що ж, на щастя, Йовіла знала, чим себе зайняти. 

Шлях до бібліотеки вона відшукала досить легко – всього кілька питань до слуг, і вона вже опинилася перед масивними дверима, оббитими золотом. Йовіла не так багато гуляла палацом, але, здавалося, в золоті тут було все – і вона би не здивувалася, якби у вбиральні принца стояв золотий унітаз. Але королівська бібліотека її, звісно ж, не розчарувала – величазні зали, зєднані арочними проходами, і усі стіни, від підлоги до стелі, заставлені сотнями і тисячами книг. Втім, вони Йовілі не були потрібні; значно більше її цікавили королівські хроніки і підшивки старих газет – ось звідки можна було дізнатися набагато більше цікавих речей. 

Але відділ з періодикою, на диво, навряд чи був більший за той, що був у її інституті письма – стопки газет та журналів тіснилися всього у одній залі в самому краєчку велетенської бібліотеки. І за ними ніхто не слідкував – старі газети, яким точно було за двісті років, лежали без нагляду і навіть не під магічними щитами – бери хто хочеш. 

Та Йовілу цікавили журнали не такі старі; вона з деякими труднощами відшукала підшивку “Сентрійської модниці”, що пахла сирістю і стариною і важила як половина її самої. 

Наступні кілька годин Йовіла не відривалася від читання і гортання; на щастя, у цей день в бібліотеці не було людно, а якщо хтось і забрідав, то точно не заходив так далеко. Зрештою їй здалося, що вона знайшла все, що потрібно, і саме в цю мить Йовіла почула тихе покашлювання над своєю головою. 

Вона різко підняла голову, що аж хруснуло у шиї, і побачила над собою лице Акулини в німбі золотавого волосся. 

 – Привіт, – сказала вона з привітною посмішкою. – Я якраз думала, що знайду тебе тут. 

Акулина присіла на стільчик поряд з нею і нахилилася, щоб поглянути у газети перед Йовілою. 

 – Сентрійська модниця! Вона ж не виходить вже років десять, мабуть… Я читала її в дитинстві, і у моєї мами лежить багато старих випусків. 

 – Так, вирішила трохи погортати для натхнення, – всміхнулася Йовіла. – То Сорен вас вже відпустив? 

Акулина зморщила носа. 

 – Так, але скільки питань він ставив… Мені здається, він запитав мене чи я бачила щось незвичайне разів десять, не менше. 

Йовіла намагалася стримати свої брови на місці. Невже Сорен і справді був впевнений, що це не вона, раз не ставив їй жодних запитань? Чи він думав, що вона би йому збрехала? Чи навпаки її підозрював?.. Цей чоловік залишався для неї цілковитою загадкою. 

 – Розумію.. І що, він знайшов винуватицю? – із сумнівом запитала Йовіла. Їй навіть не довелося чекати відповіді Акулини, щоб зрозуміти все по її лицю. 

 – Ні.. Жодна з наречених не зізналася, і зараз, мені здається, він шукає щось в наших речах. 

Йовіла скривилася. Єдине, на що їй залишалося сподіватися – що Амелія Ротхед, як і раніше, не дасть йому вийти за рамки дозволеного. 

 – До речі, – голос Акулини став невпевненим. – Я не хотіла нічого питати, бо не знала, чи це доречно… Але сьогодні я нарешті зустрілася зі своєю компаньйонкою, і вона передала мені книги, журнали – знаєш, всі ці дрібнички.. Я хотіла почитати, що пишуть про відбір, просто так, з інтересу.. Ну і я здогадалася, що ти – це та журналістка. Твоє прізвище – Квітка, так? 

Йовіла застигла. Ось це в її плани зовсім не входило. Подумки вона намагалася пригадати, чи писала щось сумнівне про Акулину Сар, але нічого не приходило в голову – ельфійка здавалася ідеальною, з якого боку не глянь. Що ж, щонайменше зараз їй не було за що червоніти.