Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

У ті далекі часи значна частина українських земель входила до складу цих двох держав, кордон між якими проходив приблизно по Південному Бугу. Хоругва — тактичний підрозділ кінноти, який під Грюнвальдом налічував від кількох десятків до кількох сотень вояків. З них 51 хоругва була у польському війську — під проводом короля Ягайла-Владислава. Ще 40 — у литовському на чолі з великим князем Вітовтом-Олександром. Отож на полі битви у королівському війську можна було побачити стяги з гербами руських земель — Галицької та Львівської, Подільської (їх було три), Перемишльської, Холмської. Власну хоругву виставив племінник короля — князь Сигізмунд Корибутович, який мав володіння на землях Волині. У складі литовського війська були хоругви з Волині й Берестейщини, Київщини та Чернігівщини. Під кожним стягом йшли в смертельний бій сотні воїнів, які вирушили воювати «панів пруських» з берегів Дністра, Південного Бугу та Дніпра. На боці союзників на чолі татарського підрозділу виступив Джелал-ад-Дін, син хана Тохтамиша, який перебував тоді у Литві. Отож, під Грюнвальдом були представлені всі землі України — від Карпат до чернігівських лісів, від Волині до причорноморських степів.

Спочатку війська розташувалися на пагорбах, частина яких (з боку союзників) була поросла лісом. Супротивників розділяла неглибока долина зі струмком. Лицарство шикувалося у «клини» — в перших рядах найсильніші, краще озброєні, зі списами, всередині — стрільці-арбалетники, які під час бою повинні були вражати ворога, стріляючи поверх голів тих, хто б’ється попереду. Підтримана зливою стріл навальна атака важкоозброєної лицарської кінноти мала на меті розірвати шикування супротивника, якого по тому слід було оточити та знищити — окрім тих, кому пощастить втекти з поля бою. Усе вирішували згуртованість, якість зброї та коней — і, звичайно, наявність резервів у полководців.

Попереду орденське військо виставило бомбарди, два залпи яких відкрили битву. Пороховий дим оповив поле, однак кам’яні ядра не завдали особливої шкоди війську союзників. На лівому крилі навпроти хоругов Корони Польської вишикувалися орденські під проводом великого комтура Куно фон Ліхтенштейна. Позаду, у резерві, розташувався сам Верховний магістр — він залишив при собі 16 хоругов резерву, майже третину війська. На правому крилі князю Вітовту з його литовськими хоругвами протистояли найкращі війська Ордену під проводом маршала Пруссії — Фрідріха фон Валенрода. Серед них була хоругва «гостей», під прапором Святого Георгія, сформована із лицарів, які прибули з різних країн Європи. Ось як описано цю частину бою у «Cronica conflictus»,[3] написаній по гарячих слідах подій:

«…Коли вже обидві армії, як королівська, так і Вітовта, зійшлися і билися з усіма загонами ворога — а більша частина прусів з відбірних своїх загонів була вишикувана проти людей князя Вітовта, хоругви Святого Георгія і хоругви нашої передньої сторожі — зустрілися… у одній долині таким чином, що супротивник з пагорба, а наша сторона також із пагорба взаємними ударами одна одну вражати почали. На цьому місці після битви зі списів, які тоді були зламані, з тієї причини, що ноги коней зіпхнули туди з вершин обох пагорбів зламані ратища, які не могли… втриматися на пагорбах, так що виглядали, як монолітний рукотворний міст з цих списів…»

Жорстокий бій тривав понад годину, коли орденському війську вдалося розірвати шикування хоругов князя Вітовта — і частина їх почала тікати. У ці хвилини вирішувалася подальша доля битви. Захопившись переслідуванням, захопленням здобичі й полонених, мало не третина орденського війська розпорошилася по полю, втративши шикування. Це було фатальною помилкою, адже невдовзі, як сказано у «Хроніці конфлікту», вони ж «…були або схоплені, або порубані мечами…».

Ті ж орденські «клини», які не розпорошилися у переслідуванні, атакували з флангу польські хоругви, які вже вступили в бій із загонами великого комтура. Першими прийняла на себе удар та частина литовського війська, яка не відступила. Це були три хоругви, близько тисячі вояків, які увійшли в історію під назвою «смоленських»: «…Хоча під одним стягом вони були жорстоко порубані і знамено їх було втоптане у землю, однак у двох інших… вони вийшли переможцями, б’ючись з величезною хоробрістю, як належить мужам і лицарям, і нарешті з’єдналися із польським військом». Відтак, королівське військо опинилося під ударом з двох боків: з фронту і з флангу. Під час атаки орденських лицарів на землі опинився краківський хорунжий разом із великим червоним королівським стягом із білим орлом на ньому. І лише втручання добірних лицарів врятувало знамено з рук ворогів, які вже вирішили, що перемогу здобуто.

Однак чисельність власного війська надала змогу королю Ягайлу виділити резерви і на підмогу своїм «клинам», і, здавалося, уже розбитим хоругвам великого князя Вітовта: «Інша ж частина ворогів серед тих, найкращих людей хрестоносців, зійшлися із великим запалом і криками з людьми Вітовта, і опісля чи не цілої години битви втрати з обох сторін були такі великі, що люди князя Вітовта змушені були відступити. Тоді вороги, переслідуючи їх, вирішили, що вже отримали перемогу і, порушивши шикування, віддалилися від своїх хоругов та рядів своїх загонів, і перед тими, кого змусили втікати, почали відступати. По часі, коли вони забажали повернутися, відрізані від своїх хоругов та людей людьми короля, що їх хоругви напряму від крил прорізали, були або схоплені або порубані мечами. Ті ж, що стояли з лівого боку від тих, що були відрізані, лишилися живі та повернулися до своїх людей від військ супротивника і, знову об’єднавшись, зійшлися з великою хоругвою кастеляна Краківського, воєводи сандомирського, землі Велюнської, землі Галицької і численними іншими хоругвами. У цій сутичці розпалився дуже жорстокий бій, і тому тоді багато хто загинув…»

Розуміючи, що настала вирішальна мить битви, на чолі резервних шістнадцяти хоругов виступив верховний магістр. На шляху наступу опинився королівський почет, який навіть згорнув свій прапор, аби не привертати увагу численних ворогів. Але магістр вперто вів своїх лицарів туди, де, на його думку, мала вирішуватися доля битви. Однак ані йому, ані його лицарям не судилося перемогти того дня. Він, як і сотні орденських «братів», тисячі інших лицарів, загинув на полі бою. Союзникам вдалося оточити на полі бою рештки орденського війська, захопити, попри запеклий опір, укріплений табір, усі 50 хоругов, сотні знатних полонених.

По тому увечері 15 липня 1410 р. для польського короля настав час писати листи про перемогу: «…І ворогів перемогли і примусили тікати, тих небагатьох, яким живими було лишитися дозволено, самі власною персоною переслідували… до чотирьох миль. Там незліченна множина тих, хто тікав, було вбито і багато… у водах втонули…»[4]

Пам’ять про цю подію зберіглася на віки. Нині на місці битви споруджено меморіальний комплекс, на полі поставлено пам’ятні знаки. У музеї зібрано реліквії з поля битви, знайдені під час археологічних досліджень. Над