Читати книгу - "Павутинка"

Бунсіцу вдався гарячкуватий: його остерігалися не лише слабкосила дружина та молодші брати, але й сам батько. Лише Сейґецу, вбогий мандрівний поет, зупиняючись на ночівлю у заїзді, був у нього частим гостем. І дивна річ – старший син не жалів саке для нього, радо приймав бурлаку й слухав його вірші. Досі збереглися такі строфи: «Ще у горах пахнуть квіти – І луна зозулин спів» (Сейґецу): «Тут і там посеред скель – Водоспадів ясний зблиск» (Бунсіцу). Молодші брати – середульший пристав зятем у сім'ю рисоторговця, наймолодший знайшов собі роботу на великій ґуральні в містечку за яких п'ять-шість рі від дому – неначе змовившись, рідко навідувалися до батьківської оселі. Бо молодший, крім того, що працював далеко, віддавна не жив зі старшим у злагоді. А середульший – той зовсім пустився берега й навіть до тестя не повертався.

За два-три роки сад ще більше запустів. У ставку з'явилися водорості, всохло кілька дерев. Тим часом одного посушливого літа старий голова родини несподівано переставився на той світ від крововиливу в мозок. Яких чотири дні перед смертю напідпитку він бачив, як до «Павільйону очищення душі» по той бік ставка кілька разів заходив куґе[102]. Принаймні так йому білого дня привиділося. Наступного року напочатку літа середульший син, обікравши тестя, утік світ за очі з прислужницею з чайного будиночка. Восени того ж року жінка старшого сина породила хлопця-недоноска.

По батьковій смерті старший син став мешкати з матір'ю у головному будинку, звільнений флігель винайняв директор місцевої початкової школи. Ревний прихильник теорії утилітаризму Юкіті Фукудзави[103] директор школи таки переконав старшого сина посадити в саду плодові дерева. Того року, як тільки настала весна, серед звичайних сосен і верб у саду барвисто зацвіли персики, абрикоси й тернослив. Часто, прогулюючись зі старшим сином по саду, директор школи зауважував: «Бачте, таким чином ви зразу двох зайців убили: цвітом можете милуватися і користь буде». Однак після того штучний пагорбок, ставок й альтанки ще більше, ніж колись, здавалися жалюгідними – до природного запустіння долучився занепад, спричинений людськими руками.

Восени в горах, що підступали до ставка, спалахнула небачена досі пожежа. Відтоді водоспад пересох. А коли замело снігом, захворів молодий голова родини, старший син. Лікар виявив у нього сухоти, або, як тепер кажуть, туберкульоз. Вимушений часто лежати в постелі, старший син ставав дедалі дратливіший. От, приміром, завітав додому молодший брат з новорічним привітанням, а він завів з ним суперечку й наприкінці шпурнув у брата грілкою. Після того молодший брат навіть на похорон старшого не прийшов. Старший брат, укритий москітною сіткою, спустив дух через рік перед очима дружини, що сиділа ночами біля нього. «Жаби скрекочуть… Що з Сейґецу? » – були його останні слова. А Сейґецу, якому, либонь, обрид тутешній краєвид, уже давно не з'являвся по милостиню.

По першій річниці братової смерті молодший брат оженився з донькою хазяїна ґуральні й переселився з молодою дружиною у батьківський флігель, що його звільнив директор школи, переходячи на іншу посаду. Молоде подружжя привезло чорнолаковану шафу, світлицю оздобило рожевою і білою ватою[104]. А тим часом у головному будинку заслабла жінка старшого сина. На ту ж хворобу, від якої помер чоловік. Єдиний син, Реніті, що зостався після смерті батька, спав з бабусею, бо мати харкала кров'ю. Укладаючись на сон, стара неодмінно закутувала голову рушником. Та пізньої ночі щурі все одно приходили, принаджувані запахом пархів. А якщо стара забувала про рушник, вони кусали її в голову. Наприкінці того ж року згасла, як свічка, жінка найстаршого сина. На другий день після похорону під тягарем снігу завалилася «Хатина перелітного журавля».

Знову настала весна. Зарості навколо каламутного ставка і «Павільйону очищення душі» зазеленіли молодими пагінцями.

Продовження

Якось надвечір одної похмурої днини, що обіцяла сніговицю, на десятий рік після втечі з прислужницею чайного будиночка до батьківської оселі повернувся середульший син. Хоч, правда, це вже не була батькова домівка, а братова.

Повернувшись додому, середульший син, слабий на заразну хворобу, цілими днями лежав біля котацу в кімнаті Будди. У великому божнику стояли таблички з іменами батька й старшого брата. Щоб не бачити цих табличок, він замкнув дверцята божника. З матір'ю, братом і його жінкою майже не зустрічався. Хіба що під час сніданку, обіду й вечері. Лише сирота Реніті часто навідувався до нього. На грифельній дощечці він малював хлопцеві гори й кораблі. Іноді на дощечці невправною рукою намагався передати в картинці слова стародавньої пісні: «Зацвіли на Мукодзіма вишні. О сестрице, вийди з чайного будиночка…»

Тим часом знову прийшла весна. У саду між вибуялими кущами й травою скупо зацвіли персики й абрикоси, тьмяна поверхня ставка відбивала обриси «Павільйону очищення душі». А середульший брат усе одно не виходив надвір і здебільше куняв навіть у білий день. Одного разу до нього долинули звуки сямісена[105] й уривки пісні: «А тоді в битві під Сува – Родич Мацумото, князь Йосіе – При гарматах у фортеці – Сам вельможний був…» Лежачи, середульший син злегка підвів голову. То, напевне, мати грала на сямісені та приспівувала. «Пишний був його убір – У той ясний день – Величаво і хоробро виступав на бій – Славний лицар і герой». Мабуть, мати співала онукові про подію, зображену на картині Оцу. Ту пісню, вельми популярну двадцять-тридцять років тому, суворий інкьо перейняв від якоїсь ойран[106]. «Ворожа куля в груди влучить – Цього не минути – Дороге життя його – На мості Тойо – Як росинка на траві – Хоч і пропаде – Та до кінця світу – Слава буде жити…» Очі зарощеного середульшого сина горіли чарівним блиском.

Минуло заледве три дні, й молодший син помітив, що за штучним пагорбом, порослим кременою, середульший, захекавшись, натужно орудує сапою. В його постаті було щось кумедне, та водночас проглядало завзяття. «Що робиш, брате?» – стиснувши зубами цигарку, молодший брат озвався ззаду до середульшого. «Я? – немов засліплений яскравим світлом, той підвів очі. – Надумав прокопати струмок». – «Навіщо?» – «Хочу зробити сад таким, яким був колись». Молодший брат більше не перепитував, а