Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ тринадцятий. Полювання

Заповзявшись добре показати себе на заняттях Елодіна, я вистежив Вілема й домовився з ним про обмін: випивка в майбутньому за допомогу з орієнтуванням у Архівах.

Ми разом покрокували брукованими вулицями Університету. Різко віяв вітер, а над нами по той бік подвір’я бовванів величезний, позбавлений вікон силует Архівів. У камені над гігантськими кам’яними дверима були витесані слова: «Ворфелан Ріната Моріе».

Коли ми підійшли ближче, я усвідомив, що в мене спітніли долоні.

— Пане й пані, зажди-но секунду, — промовив я, зупи­нившись.

Віл поглянув на мене, здійнявши брову.

— Я нервуюсь, як повія-початківка, — додав я. — Просто дай мені секунду.

— Ти казав, що Лоррен два дні тому скасував свою заборону, — нагадав Вілем. — Я думав, що ти опинишся всередині, щойно дістанеш дозвіл.

— Я чекав на оновлення книг, — я витер вологі долоні об сорочку і з тривогою додав: — Знаю, що щось та й станеться. Мого імені не знайдеться у книзі. Або за столом буде Емброуз, а в мене станеться якийсь рецидив після того сливового дурману і врешті я з криком стану коліньми йому на горло.

— Хотів би це побачити, — зізнався Віл. — От тільки Емброуз сьогодні не працює.

— Це вже щось, — визнав я і трохи розслабився. Показав на слова над дверима. — Знаєш, що це означає?

Віл підвів погляд і сказав:

— Людину формує жага до знань. Чи щось подібне.

— Мені подобається, — я глибоко вдихнув. — Так. Ходімо.

Я відчинив здоровезні кам’яні двері та ввійшов до маленького передпокою, а тоді Віл відчинив внутрішні двері й ми ввійшли до вестибюля. Посередині приміщення стояв величезний дерев’яний письмовий стіл, на якому лежали розгорнуті кілька великих книг у шкіряних палітурках. Із приміщення вели в різні боки кілька показних дверей.

За столом сиділа Фела. Її кучеряве волосся було зібране у хвіст. У червоному світлі симпатичних ламп вона мала інакший, але не менш гарний вигляд. Вона всміхнулася.

— Привіт, Фело, — озвався я, намагаючись не виказувати нервів голосом. — Чув, Лоррен ізнову записав мене до хороших діточок. Не можеш перевірити?

Вона кивнула й заходилася гортати книгу перед собою. Фелине обличчя проясніло, і вона показала пальцем. А тоді спохмурніла.

Я відчув, як усередині мене щось обірвалося, і спитав:

— Що таке? Щось не так?

— Ні, — відповіла Фела. — Все так.

— Судячи з твого вигляду, щось не так, — забурчав Віл. — Що там написано?

Фела завагалась, а тоді розвернула книгу так, щоб ми змогли прочитати: «Квоут, син Арлідена. Руде волосся. Світла шкіра. Юний». Поряд із цим на марґінесі були записані іншим почерком слова: «Покидьок із ру».

Я всміхнувся їй.

— Усе правильно. Можна зайти?

Вона кивнула й запитала, висуваючи шухляду:

— Лампи потрібні?

— Мені — так, — сказав Віл, який уже записував своє ім’я в окремій книзі.

— У мене є своя, — відповів я й витягнув із кишені плаща свою невеличку лампу.

Фела розгорнула книгу запису відвідувачів і вписала нас. Поки я писав, у мене затрусилася рука й кінчик пера негарно поїхав, розбризкавши чорнило по сторінці.

Фела прибрала бризки промокальницею та згорнула книгу. Всміхнулася мені.

— З поверненням, — мовила вона.

***

Я дозволив Вілемові йти у Сховищі першим і всіляко старався зобразити належний подив.

Зіграти цю роль було неважко. Хоча в мене вже якийсь час був доступ до Архівів, я мусив скрадатися в них, як той злодій. Світив лампою якомога менше й уникав основних коридорів, аби не перестріти когось ненароком.

Кам’яні стіни повністю ховалися за полицями. Одні коридори були широкі й відкриті, мали високі стелі, тоді як інші утворювали вузькі проходи, в яких ледве могли розминутися боком двоє людей. У повітрі стояв сильний запах вичиненої шкіри й пилу, старого пергаменту й палітурного клею. Так пахли таємниці.

Вілем провів мене між звивистих полиць, угору сходами, а тоді — уздовж великого широкого коридору, заставленого книжками з палітурками з однакової червоної шкіри. Урешті ми діста­лися дверей, із-за країв яких виднілося тьмяне червоне світло.

— Є окремі кімнати для навчання на самоті, — тихо пояснив Вілем. — Читацькі нори. Ми із Сімом учащаємо до цієї. Про неї мало хто знає.

Віл коротко постукав у двері, а тоді відчинив їх. За ними показалася кімнатка без вікон, лише трохи більша за стіл і стільці, що в ній стояли.

За столом сидів Сім. У червоному світлі його симпатичної лампи Сімове лице здавалося рум’янішим, аніж зазвичай. Коли він побачив мене, у нього округлились очі.

— Квоуте! Що ти тут робиш? — він із жахом повернувся до Вілема. — Що він тут робить?

— Лоррен скасував заборону для нього, — пояснив той. — Наш маленький хлопчик має список читання. Планує перше полювання на книжки.

— Вітаю! — радісно всміхнувся мені Сім. — Можна чимось допомогти? Я тут засинаю, — він простягнув руку.

Я постукав себе по скроні та сказав:

— Того дня, коли я не зможу запам’ятати двадцять назв, мені вже не буде місця в Арканумі. — Однак це була лише половина правди. Вся правда полягала в тому, що у мене було лише пів дюжини дорогоцінних аркушів паперу. Я не міг дозволити собі змарнувати один на щось подібне.

Сім витягнув із кишені складений папірець, а також огризок олівця.

— А мені треба все записувати, — пояснив він. — Не всі ми завчаємо напам’ять балади задля розваги.

Я знизав плечима й почав хутко записувати.

— Якщо ми розділимо мій список на трьох, діло, мабуть, піде швидше, — зауважив я.

Вілем зиркнув на мене.

— Думаєш, ти можеш просто походити й відшукати книжки самотужки? — він поглянув на Сіма. Той широко всміхався.

Ну звісно. Я не мав знати хоч щось про внутрішній простір Сховища. Віл і Сім не відали, що я вже майже місяць нишком ходив туди вночі.

Не можна було сказати, ніби я їм не довіряв, але Сім не зміг би збрехати навіть заради власного життя, а Віл працював канцеляром. Не хотілося змушувати його обирати між моєю таємницею та обов’язком перед майстром Лорреном.

Тож