Читати книгу - "Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова"

«От скажи, ти хлопчик і у вас там хлопців різного віку багато. Так відповідай мені, задирати дівчаток це до якого віку проходить?»

«Хто?»

«Однолітки в школі, нас тут усього четверо. Окремо мовчки, втрьох агресивні. Але ти на запитання не відповів!»

Алекс переглянувся з хлопцями, з якими жив, і подивився на однокласників.

— Що там тобі за запитання подруга поставила?

— До якого віку хлопчаки ідіоти.

— Що?! Прямо так?

— Ні, звісно! Я просто перефразував. Окремо мямлі, у групі шавки. Останнє слово я замінив на більш відповідне.

— Це риса характеру, — сказав викладач у нього за спиною. — І лікується хорошим шмаганням.

— Навряд чи вона їх битиме. Хоча з неї станеться.

— З неї? Я чув, ти від дівчини втік до школи, — підколов його викладач.

— Угу. Ось думаю, чи не даремно? Але якби я відлупцював цих придурків, мене б не зрозуміли.

— Чому ж?

— Вік. Їм по двадцять три.

— Оу, дрібні агресивні шавки, — точно охарактеризував викладач, — краще уникати. Тут як пощастить, або порозумнішають, але тільки якщо їх розділити або такий випадок переростає в банду, і це хлопці я цілком серйозно. Об'єднуючись на слабкостях, такі діти в більш дорослому віці роблять все більш серйозні вчинки. Не обмежуючись приниженнями і побиттями. Тож моя порада твоїй подружці, вчитися швидко бігати.

Алекс швидко написав пораду викладача і сховав телефон. А я й так вчилася маскування і швидко бігати. Але це не завжди допомагало. Вже якщо ці дітки вирішили погратися і познущатися, то примудрялися підловити. А потім зрозуміла, що вони зійшлися зі старшими хлопчаками і мене вибрали в ролі іграшки для биття.

На одних із вихідних, Алекс вирішив мені зателефонувати. Мабуть, у нього тиждень минув краще, ніж мій. Батьки поки не знали, як надоумити малих хуліганів. Тому що зловити на гарячому не могли. А вони обставляли все так, мовляв вона сама впала.

— Ну і чому ти не вмикаєш своє відео?

— Я некрасива, — сказала тихо.

На задньому фоні хтось зареготав.

— Ліє, ти не в тому віці, щоб таке говорити і повір, дуже довго можеш навіть не заїкатися про це. Тож вмикай камеру!

Увімкнула. Була хвилинна тиша у хлопців у кімнаті. Я була ще та красуня після падіння зі сходів і удару обличчям об асфальт, плюс поплакала. Зараз була в лікарні в мами.

— Яким чином?

— Ну, одна мала банда об'єдналася з іншою, але більш дорослою і хуліганять разом. А я в ролі заучки невдахи. Бігаю швидко, але не врахувала, що вони не одні. Ось сьогодні дізналася. Вони мене зі сходів штовхнули й одразу втекли.

— Пощастило, що не вбилася.

— Ну, сходи не такі круті і я просто скотилася по них, і добре, що вже похолодало і я в теплій товстій куртці, це врятувало мої ребра.

— Привіт, хлопці, — сказала мама, яка зайшла в палату зі знайомими, моторошно гіркими ліками зеленого кольору.

Хлопців усіх чотирьох перекосило.

— О, бачу знайомий смак і дію.

Усі четверо кивнули.

— Ну що, скільки вам дати часу на спілкування. Підсолодимо Лії лікування.

— Як ваше навчання?

— Добре. Думав, буде складніше.

— Говори за себе, ти тренувався кілька років до школи. А мене тренер тюфяком обзиває на кожному занятті.

— Мене магістр Януш називав баранчиком.

— Дай вгадаю, за впертість? — запитав Алекс з єхидною посмішкою.

— Ага.

У мами пролунав якийсь сигнал.

— Люба, мене викликають. Тож давай, пий швидко, ти знаєш як.

Випила трьома ковтками, мама вже поклала руку під потилицю і поклала мене на подушку.

— Вона прокинеться вранці. Дякую, що подзвонив їй. Лії не вистачає спілкування з адекватними людьми. А то вона замикатися сильно стала.

Уранці Алекс зателефонував після свого тренування.

— Привіт, — сказала сонно.

— Привіт, соня. Маєш вже кращий вигляд.

Алекс провів невелику екскурсію територією військової школи. Потім його перехопив куратор, який помітив, що він із кимось спілкується. Помітивши мене, задоволено вискалився:

— Миле створіння, доброго ранку.

— Доброго, — сказала з усмішкою.

— А що це ви робите в лікарні?

— Ну, після польоту зі сходів і поцілунку з асфальтом змусили сюди прийти, — сказала з посмішкою — А ви ведмідь?

— Яка догадлива кнопка! Алекс казав, що тебе хтось ображає.

— Угу, банда з трьох перетворилася на шістьох малолітніх клоунів. Дізналася про це пізно. Буду уважнішою. Сподіваюся, інші розумніші.

— А якщо перейти в іншу школу? — теж запитання від куратора.

— Ні, тут у мене викладач хороший. Я все розумію, і він потім буде аж до випускного, інші точні науки вести. В інших школах слухала відеоуроки і зрозуміла рівно половину. А в нього все. А з малолітками якось розберуся. Відчуваю, їм не сподобається.

— У межах закону мала, — нагадав куратор і пішов.

— Класний мужик, — сказала пошепки Алексу. — Магістр Ялін теж ведмідь, у братів в академії викладає.

— Що ти задумала?

— Поки що намагатимуся уникати. Дідусь із батьком по черзі забиратимуть мене, одразу після уроків від кабінету. Але, відчуваю, ці диваки все ж щось придумають. Мама заборонила брати із собою шокер і биту.

Алекс реготнув, а потім ставши суворим, сказав:

— І правильно!

— Я це розумію, але поки не придумала, як їх провчити.

— Куратор казав, що їх треба розділити, щоб вони вчилися і росли окремо. Тоді є шанс, що будуть нормальними.

— Запамятаю.

Найближчі дні хлопці й самі мене ігнорували, бо за ними стежили вчителі. А потім знову стали покості робити. Так я стала пересилати все виконання завдання вчителю Юнуру на пошту. А коли планшет поламали в мене на очах. Типу ой, він просто впав. Благо, учитель це бачив і відвів трьох старших хуліганів до директора. Планшет полагодили їхні батьки і ще один купили, точно такий самий. Порадили один залишати у викладача, другий вдома. Я так і робила.