Читати книгу - "Зерно правди"

Грюкнули двері. Шацький блискавично підвівся з колін і натяг на обличчя вираз, сповнений співчуття й розуміння. Клара мовчки почала збирати свої речі й на мить Шацькому навіть здалося, що обійдеться без зайвих балачок.

— Я вчилася у Варшаві, вчилася в Гетінгені, поїздила по світі, жила в трьох столицях. Не приховую, що в мене були чоловіки, різні чоловіки. Дехто довше, дехто коротше. Усіх їх об’єднувало те, що всі були класні. Навіть, якщо ми доходили висновку, що не надто, усе-таки однаково класні. Ти перший справжній мудак, який трапився мені на шляху.

— Кларо, будь ласка, нащо відразу розкидатися такими словами, — спокійно мовив Шацький, намагаючись не думати про останнє речення. — Тобі ж відомо, хто я. Старший на п’ятнадцять років державний службовець, із минулим, розлучений. Що ти збиралася зі мною побудувати?

Клара підійшла й зупинилася так близько, що вони майже торкалися носами. Відчув, що страшенно її хоче.

— Тепер уже нічого, проте ще вчора я не була в цьому переконана. Дещо мені в тобі подобалося. Ти розумний, дотепний, трохи таємничий, дещо несподівано вродливий, у тобі є якась чоловічість, яка мене приваблювала. І ці твої костюми, вони справді милі, такий чарівний бюрократизм, — вона посміхнулася, але відразу ж споважніла. — Ось, що я побачила в тобі. І доки мені здавалося, що ти щось помітиш і в мені, я з кожним днем прагнула дати тобі більше. Але ти побачив у мені дурну ляльку Барбі, провінційну давалку, містечкову дурепу, якій завжди можна дати в рот. Мені навіть дивно, що ти не запросив мене до Макдональдса. Тобі що, досі не сказали, що такі безнадійні селючки полюбляють Макдональдс?

— Чому ти така вульгарна?

— Це ти вульгарний, Тео. Усі твої думки про мене вульгарні, хамські, примітивні, ти просто женоненависник і сексист. Ну, і ще понура чиновницька пересіч, але на це вже нема ради.

Відшмагавши його цими словами, Клара рвучко відвернулася, підійшла до ліжка й скинула рушника. Почала демонстративно одягатися. Була майже десята, сонце підбилося високо, достатньо високо, щоб осяяти її бездоганну фігуру. Клара була прегарна. Струнка, по-жіночному заокруглена, із грудьми настільки молодими, що попри свою повноту, вони задиркувато стирчали. Розкуйовджене після ночі довге волосся, густе, хвилясте, якому не потрібні були жодні перукарі, спадало хвилями на груди, сонце пестило делікатний пушок на персиковій шкірі стегон і плечей. Одягала білизну, не зводячи погляду із Шацького, а він просто знемагав від бажання. Невже він справді колись міг не помічати, яка вона гарна?

— Відвернися, — холодно наказала Клара.

Теодор слухняно відвернувся, смішний у своїх старих, вибляклих від постійного прання боксерках, єдиній прикрасі занедбаного блідого тіла. Було холодно, він побачив, як шкіра на худих стегнах покривається сиротами, і зрозумів, що без костюма чи тоги почувається абсолютно беззахисним, наче позбавлена свого панцира черепаха. Відчував, що виглядає жалюгідним. За спиною почулося тихе схлипування. Зиркнув через плече, Клара сиділа на ліжку, опустивши голову.

— Ну, і що я їм усім тепер скажу? — шепотіла вона. — Я стільки про тебе нарозповідала. Казали, щоб я дала собі спокій, а я, дурна не послухалася.

Шацький ступив кілька кроків до неї, але вона встала, шморгнула носом, закинула торбинку на плече й вийшла, навіть на нього не глянувши.

— Ага, ще одне, — у дверях вона озирнулася. — Учора ти був просто чарівно наполегливим і невимовно неуважним. Та м’яко кажучи, це був дуже, дуже невідповідний день для неуважності.

Сумно посміхнулася й вийшла. Була неймовірно гарна. Шацький пригадав сцену з «Аматора».

2

Кафедральна базиліка Різдва Пресвятої Богородиці в Сандомирі була повною. Один дух і одне серце оживляло всіх вірян — якщо вірити словам із Діянь апостолів, що відлунювали між камінних стін. Та, як це завжди в костьолі буває, ніхто не слухав, усі заглибилися у власних думках. Ірена Ройська дивилася на єпископа Франковського, який сидів у глибокому кріслі, і думала, яким буде їхній новий єпископ, бо цей був тимчасово, потому, як старого перевели до Щецина. Міг би залишатися й Франковський, але невідомо, чи так буде. Подейкували, що він занадто вже пов’язаний із «Радіо Марія». Може й так, але Ройська не забула, як він у Стальовій Волі захищав робітників, як виводив страйкарів таємним тунелем, як його переслідували комуняки. Воно й не дивно, що він їх просто ненавидить, болить йому, коли бачить, що тепер це такі самі порядні поляки, як і ті, що по в’язницях сиділи. А де ж про це говорити, як не по «Радіо Марія»? Ну не на TVN же...

Януш Ройський нарешті відірвав тоскний погляд від лавки, де сиділа його дружина. Йому страшенно боліла нога від стояння, біль розливався аж до хребта, від нирок сягав п’ят. Та що було робити, усі вагітні, усі немічні старенькі з’їхалися нині до собору, а прохати в дружини, аби та поступилася місцем, якось було ніяково. Глянув догори на картини, на якогось бідолаху, що його змій пожирав, на іншого, так вправно насадженого на палю, що вістря вилазило біля лопатки. «От кому довелося настраждатися за віру, то і я годину вистою», — подумав старий. Він нудьгував, хотілося вже піти нарешті на святкову каву до кав’ярні, вмоститися в теплому затишку, побалакати. Хухнув на пальці. Знову холод собачий, ніяк та весна не надійде.

Марія Міщик віруючою не була, а навіть якби й була, то її парафія знаходилася за двадцять кілометрів звідси. Та щось її підбило вранці сюди приїхати. Справа Будника не давала їй спокою, одну руку Міся весь час тримала на мобілці на вібросигналі, щоб не прогавити, коли подзвонять і повідомлять, що цей кошмар нарешті скінчився. А Будник мешкав біля кафедрального, тут була його парафія, тут висіла ця клята картина, через яку її улюблене місто раз по раз згадували, як антисемітську столицю Польщі. Прокурор Міщик стояла в лівій наві між людьми й відчувала на собі пильний погляд Івана-Павла II, чий портрет прикрашав тканину, яка приховувала картину. І думала, чи відчуває він втуплені в нього погляди євреїв, які виточують кров із християнських дітей