Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

На жаль, було пізно. Розбите скло увімкнуло пастку.

Манекени обернулися.

Їх було зроблено з темного полірованого дерева — такі собі звичайні вітринні опудала. Простий овал на місці обличчя. Легенький натяк на ніс — без жодного сліду очей і рота. Вони демонстрували останній крик моди серед чарівників: чорні костюми—«унісекс» у тоненьку білу смужку з вузькими лацканами, лимонно—білі сорочки з високими крохмальними комірцями, строкаті краватки. Взуття на манекенах не було: з холош проглядали звичайнісінькі заокруглені обрубки.

Коли я стрибнув між манекенами, вони підняли руки, загороджуючи мені дорогу. З рукавів вискочили срібні клинки і з клацанням лягли в безпалі руки. Я надто добре розігнався, щоб зупинитись, але зі мною досі був отой жезл «найбільшого розміру». Я ледве встиг виставити його перед собою: клинки метнулися в мій бік, одночасно описавши в повітрі широкі дуги. Блискучі леза мало не перерубали жезл. Я вцілів, але мій політ було перервано—до того ж, досить—таки рвучко і боляче.

На мить я відчув своєю шкірою холодну ауру срібла[55], та вже наступної миті випустив жезл і поринув назад. Манекени труснули клинками: жезл упав на підлогу, розвалившись на дві частини. Дерев’яні опудала підігнули коліна й стрибнули...

Я перевертом скочив назад через прилавок.

Срібні леза врізалися в паркет на тому самому місці, де я щойно стояв.

Мені треба було змінити вигляд, і до того ж негайно. Сокіл тут придався б якнайкраще. Та для цього мені просто бракувало часу — я мусив захищатися. Перш ніж я зміркував, що тепер робити, манекени знову посунули на мене: клинки зі свистом розтинали повітря, завеликі для дерев’яних ший комірці тріпотіли. Майнувши вбік від одного з них, я врізався в купу порожніх коробок для пакування подарунків. Один манекен упав на прилавок, другий — за прилавком. їхні безликі голови обернулися до мене.

Я відчував, що мені не вистачає сил: забагато перетворень і заклять за такий короткий час. Та поки що я був не безпорадний. Я вдарив закляттям «Інферно» найближчого манекена — того, що впав на прилавок. З—під накрохмаленої білої сорочки вибухнуло синє полум’я і вмить розпливлося по тканині. Краватка скрутилася, піджак почав тліти. Манекен, як я й припускав, не звернув на це жодної уваги[56]: він знову наставив зброю. Я відступив. Манекен зігнув ноги, готуючись до стрибка. Вогонь лизав його груди: увесь його лакований дерев’яний тулуб уже горів.

Манекен високо підскочив і налетів на мене; полум’я танцювало в нього за плечима, наче плащ. В останню мить я стрибнув убік. Манекен важко вдарився об підлогу. Обгоріле дерево не витримало й зламалося з моторошним тріскотом. Нахилившись під якимось чудернацьким кутом, манекен ступив до мене, аж тут його ноги підкосились, і він перетворився на купу жару, з якої стриміли почорнілі кінцівки.

Я вже хотів зробити те саме з його напарником — той перескочив через вогнище й тепер хутко наближався до мене, — аж тут тихий звук позаду дав мені знати, що Шолто Пінн отямився. Я озирнувся — Шолто напівсидів, і здавалося, ніби по ньому пробігло стадо буйволів. Голова його була кумедно покрита двома бюстгальтерами. Але все-таки досі був небезпечний. Він намацав свій ціпок, підтяг його ближче й націлив на мене. З ціпка знову вдарив жовтий промінь, але мене на тому місці вже не було, тож плазма огорнула другий манекен. Той саме стрибнув — і промінь влучив у нього в польоті. Манекен умить закляк, упав на підлогу і розколовся на дюжину шматків.

Шолто вилаявся й люто озирнувся. Довго мене шукати йому не довелося. Я балансував на полицях просто над ним. Полиці були заставлені папками, педантично розташованими за абеткою, і гарно розкладеними щитами, статуетками й старовинними скриньками: все це, безперечно, було вкрадено у законних власників і привезено сюди з усього світу. Ці штучки, напевно, коштували цілого капіталу. Я притулився спиною до стіни, міцно вперся ногами в полицю й відштовхнувся.

Полиці рипнули й захиталися.

Шолто почув цей звук. Він підняв голову. Очі його вирячилися з переляку. Я штовхнув полиці ще раз — з усієї своєї люті. Я думав про безпорадних джинів, ув'язнених у понівечених манекенах.

Полиці нарешті зрушили з місця. Першим упав невеличкий єгипетський глечик. Відразу за ним — скринька для пахощів з тікового дерева. Далі полиці здригнулись, і вся споруда з дивовижною швидкістю звалилася на приголомшеного чарівника.

Шолто не встиг і скрикнути, коли увесь цей магічний мотлох полетів йому на голову.

З Пікаділлі долинув ляскіт заліза — там зіткнулися автомобілі. Над рештками чудової вітрини Шолто знялася хмара ладану й поховального пилу.

Вся ця вистава мене цілком задовольнила, та бути обережним ніколи не завадить. Я уважно оглянув полиці — під ними ніщо не ворушилося. Я не знав, чи виявився Піннів Щит досить потужним, щоб порятувати господаря. Мене, однак, це й не обходило: головне, що тепер я міг забратися геть.

Я знову рушив до діри у вітрині. І знову мені перегородили шлях.

Сімпкін!

Я зупинився в повітрі.

— Будь ласка, — мовив я, — не марнуй мого часу. Я вже одного разу розмалював тобі пику.

Фоліотів ніс, що раніше гордовито здіймався, тепер висів, наче палець невдало вивернутої рукавички. Сімпкін здавався вкрай обуреним.

— Ти завдав шкоди господареві, — прогугнявив він.

— Отож! Тобі слід було б танцювати з радощів! — відгаркнув я. — Я б на твоєму місці добив його, а не скиглив над розкиданим крамом, нещасний відступнику.

— Мені треба кілька тижнів, щоб полагодити цю вітрину.

Мені увірвався терпець:

— Зараз я й другу розтрощу тобі, зраднику!

— Запізно, Бодміне! Я увімкнув сигнал тривоги. Поліція буде тут за...

— Еге ж, еге ж!

Зібравши останні рештки сил, я перетворився на сокола. Сімпкін не чекав такого перевтілення від скромного біса— посланця. Він перелякано відсахнувся; я промчав над ним, пустивши йому на голову прощальну капку, й нарешті опинився на вільному повітрі!

Аж тут із цього повітря вилетіли срібні тенета