Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тому заведено вважати, що дискусії про колоніалізм загострюють великі та глибокі розбіжності — і з політичного погляду, і коли йдеться про самосприйняття та світогляди. Колоніалізм — одна з найнебезпечніших історичних тем сучасності. У такій напруженій атмосфері історики можуть легко опинитися в ситуації, коли їхнє дослідження зводять до підігрування певним ідеологічно-політичним силам. Нині саму ідею про те, що неупереджене історичне дослідження європейського колоніалізму можливе й бажане, сприймають як анахронізм й аморальщину. Однак світ досліджень має відрізнятися від світу політики, адже його ідеал становить вивчення історичних явищ як доконаних подій незалежно від того, як їх сприймають і підсумовують політичні угруповання сучасності. Це стосується й такої політизованої та чуттєвої теми, як європейський колоніалізм. Це явище широке, різнобічне й морально суперечливе, тож важливо окреслити межі й чітко означити, що аналізуватимемо.
Європейський колоніалізм або імперіалізм не тільки породив певну форму відносин між метрополіями та колоніями, тому не можна аналізувати його, обмежуючись лише цим аспектом. Однак такі твердження можна легко відшукати в безлічі досліджень, статей і підручників. Цей погляд став передумовою того, що ООН осудила колоніалізм, тобто європейський колоніалізм, зокрема в Дурбанській декларації на початку ХХІ століття[224]. Але цей спрощений і доволі банальний погляд на колоніалізм не стає правильнішим, хай хто і скільки разів його повторював. Європейський колоніалізм був радше комплексною системою, сповненою внутрішніх суперечностей, відмінностей і відношення сил. Він був не лише організований навколо різних активностей, як-от міграція, крадіжка ресурсів, работоргівля, християнське місіонерство, пропаганда ідей парламентаризму тощо, але з плином часу радикально змінювався. Європейська колонізація Америки в XVI столітті, Австралії в XVIII, частин Африки в ХІХ і спроби встановити національні уряди під час деколонізації у 1940—1950-ті роки — усі вони відрізняються. До того ж різні європейські країни мали різні відносини зі своїми колоніями. Є істотна різниця між російською колонізацією Європи та Азії, бельгійською колонізацією Конґо, французькою колонізацією Алжиру, португальською колонізацією Анґоли й англійською колонізацією Єгипту, а також між фашистською колонізацією Муссоліні в Еритреї й геноцидом, що його здійснили німці в Намібії.
Одного об’єднаного європейського колоніального фронту проти неєвропейського світу не було. Аналіз, що розглядає колоніальну систему як об’єднану, з чіткими й визначальними спільними рисами, не може бути повний, адже існувало суперництво між новими та старими імперіями, через яке в Європі спалахнули дві великі світові війни й мільйони юнаків пішли на неминучу смерть. Така перспектива перетворює цю епоху на надісторичний феномен, на міф, що суперечить раціональному дослідженню.
Російську імперію, наприклад, найуспішнішу, мабуть, з них усіх, зрідка згадують у дискусіях про колоніалізм. Це один із багатьох випадків, коли білі колонізували білих, як данці норвежців, шведи фінів або британці — британських американців. Це зайвий раз засвідчує, що уявлення, буцімто колоніалізм — то лише пригнічення європейцями неєвропейців, хибне. Експансія царя на схід, південь і північ зрештою привела до появи найбільшої держави у світі, імперії, яка існує й досі.
Подія, якою часто ілюструють європейський колоніалізм загалом і яка дає змогу зазирнути в таємні куточки європейської інтелектуальної та політичної традиції, — поява приватної імперії бельгійського короля Леопольда ІІ в Конґо[225]. Приклад Леопольда ІІ чітко демонструє, яким брутальним може бути європейський колоніалізм. Однак вважати, що його режим терору наприкінці ХІХ століття свідчив про всю колоніальну систему, це те саме, що вважати, ніби Саудівська Аравія репрезентує всіх мусульман або Польща репрезентує весь ЄС. Це класичний приклад того, що в соціології називають «екологічною помилкою».
Наприкінці 1870-х король Леопольд ІІ заснував організацію «Африканська міжнародна асоціація розвитку в Центральній Африці», але насправді створив режим терору. Поєднавши бажання поширювати «світло цивілізації» й пропагандистські можливості мови, Леопольд захопив територію, назвавши її Вільна держава Конґо. Пізніше історики порівнювали фактичну політику короля з Голокостом, вказуючи, що понад десять мільйонів конґолезців загинули внаслідок його «вільної держави»[226].. Загалом це один із найяскравіших прикладів грабунку в історії під прапором «добра»; атавізм в обгортці сучасності. Аргументом короля Леопольда ІІ, який стверджував, що колонізував Конґо заради самих конголезців, користувалися багато колоністів упродовж історії. Усе для добра колонізованих.
Король Леопольд ІІ також організував одну з найсумнозвісніших експедицій в історії колоніалізму. Її очолив англо-американський журналіст Генрі Мортон Стенлі. Той став відомим на весь світ після того, як знайшов зниклого — і свого часу знаного — місіонера Девіда Лівінгстона в невідомому селі в сучасній Танзанії і промовив прозаїчні слова: Dr. Livingstone, I presume («Докторе Лівінгстон, я гадаю»). У майбутньому ця експедиція в Конґо стане символом зарозумілості та брутальності колоніалізму. У ній узяла участь сотня чоловіків. Вони подорожували великим паровим судном, завантаженим зброєю, яку нещадно використовували проти місцевого населення; серед багажу також стояв срібний сервіс, з якого Стенлі щоранку пив чай. Саме за жорстокість цієї експедиції Стенлі згадуватимуть лихим словом. Зокрема, увагу привертала історія про Джеймса Джеймсона, спадкоємця ірландського виробника віскі. Джеймсон нібито купив одинадцятирічну дівчинку як рабиню за кілька носовичків, щоб віддати її канібалам і щоб він зміг зарисувати, як її четвертували, готували та їли. Стенлі не було поруч, коли це сталося, а коли він дізнався, то розгнівався, але як лідер саме він відповідальний за це. Такі історії, літературно зображені в короткому романі Джозефа Конрада «Серце пітьми», певна річ, впливали на погляд на європейський колоніалізм в останні 100 років[227].
Інша подія, яку часто називають символом європейського колоніалізму, — Берлінська конференція 1884—1885. Після чотирьох місяців роботи 19 представників із європейських країн і один з Османської імперії зробили те, заради чого зібралися: поділили Африку, не створюючи конфлікту між європейськими суперниками. Конференцію очолював німецький канцлер Отто фон Бісмарк (1815—1898). Лише два учасники були на континенті вперше. Швецію-Норвегію представляв майбутній прем’єр-міністр Швеції Їлліс Більдт, прапрапрадідусь іншого шведського прем’єра — Карла Більдта, який обіймав цю посаду в 1991—1994 роках. Африканців на конференцію не запрошували.
Такі зустрічі, такі гучні демонстрації зарозумілості європейської влади й цинічні політичні ігри посприяли тому, що політичні рухи в усьому світі почали ставити знак рівності між європейським колоніалізмом, європейським шовінізмом і безмежною зарозумілістю. Вони не лише завоювали інший континент, але й вихваляли себе, ділячи його. Європа воліла показати могутність, однак показала своє хворе обличчя, стверджували критики. Один із чільних африканських інтелігентів часів деколонізації після Другої світової війни Еме Сезер писав:
«Я кажу, що між колонізацією та цивілізацією нескінченна відстань; усі проведені колоніальні експедиції, усі розроблені колоніальні закони, усі повідомлення, що надсилали з усіх міністерств, — усе не містило навіть краплі людських цінностей»[228].
Повоєнна деколонізація посприяла появі кількох найвпливовіших і найепохальніших книжок африканських інтелігентів. Волтер Родні (1942—1980), відомий історик і політичний активіст, написав видатну книжку з промовистою назвою — How Europe Underdeveloped Africa («Як Європа принесла в Африку регрес», 1972). Тут він переконливо стверджує, що європейський імперіалізм створив структурні перешкоди для економічного, політичного та соціального прогресу. Родні вважав, що колоніалізм не лише перешкоджав розвитку Африки, а й розвернув африканців на цьому шляху. Колоніалізм інституціоналізував регрес і створив ситуацію, у якій африканці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт», після закриття браузера.