Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

Дорогою до офісу я обмірковувала всю цю ситуацію. Слідчий заразив мене підозрілістю. “А може я неспроста потрапила до Тарновського в асистентки? Як там сказала Інна Петрівна? “Я тебе обрала.” І ключі вона мені дала! Може, щоб я опинилася в потрібному місці і в потрібний час? Чи справді вона тітка генерального, чи може сказала, щоб приспати мою пильність?

"А як з Тарновським щось трапиться в тому інституті і він не зможе підтвердити мою непричетність? Що ж тепер робити? Може мені дійсно потрібен адвокат?”

Припущення одне гірше за друге лізли в мою голову, заважаючи зосередитись на дорозі.

“Думай, Софіє, думай! У Тарновського в квартирі мають бути камери. Чи слідчі не побачили їх, чи не змогли взяти запис? Там, мабуть, пароль, який знає тільки генеральний."

За роздумами я не помітила, як доїхала до офісу. Зайшла в свій кабінет, скупо привітавшись з Аліною, яка була зайнята переглядом чергового відео.

“Чи могла Катя вдарити Тарновського? Якщо так, то яка причина? Посварилися? Чому охоронник збрехав про час мого візиту? Кого він покриває?”

На мобілці пролунав вхідний дзвінок — Інна Петрівна. Я зняла слухавку.

— Ало.

— Софіє, що хотів від тебе слідчий? — відразу перейшла до діла директорка.

— Запропонував підписати особисте зобов’язання і порадив шукати адвоката! — відповіла, як є, напружено чекаючи її реакції.

Якщо вона причетна, то і так дізнається, а якщо я себе накручую, то є шанс розвіяти сумніви. 

Після невеличкої паузи, Інна Петрівна обурено запитала:

— Він що тебе підозрює? От ледацюга! І чим він це мотивує?

— Зі слів охоронника — я приїхала на годину раніше, чим було насправді, а записи з камер будинку зникли.

— От халепа! Стривай, в Денисовій квартирі повно прихованих камер, що пишуть звук і знімають навіть в темряві. 

Все таки Інна Петрівна не підставляла мене. Наче камінь з душі впав і дихати стало легше.

— Я не знаю, може вони не бачили камер…

— Або не змогли увімкнути його комп’ютер! Там багаторівневий ступінь захисту, — продовжила мою думку директорка, а потім, наче щось згадавши, вигукнула: —Софіє, стривай! В племінника на робочому сервері теж є записи. Прилітають по інтернету. Він цю програму ще кілька років тому написав. Чекай на мене, я зараз прийду і ми подивимося.

— А паролі? — недовірливо запитала.

— В мене все є! На екстрений випадок, так сказати. Ти головне нікому не розповідай про те, що сталося. Ти ж нікому ще не встигла сказати? — строго запитала Інна Петрівна.

— Звісно, ні!

— От і розумничка, я знала, що на тебе можна покластися! — промовила директорка і відключилася.

Вона прибігла через кілька хвилин, стискаючи в руках сріблясту флешку. Я якраз вийшла в приймальню, не в силах всидіти на одному місці.

— О, ти вже тут, пішли! — коротко скомандувала Інна Петрівна, відмикаючи своїм ключем двері до кабінету генерального.

— Е? Ви куди? — відірвалася від монітору Аліночка,  згадавши, що вона на роботі.

— На Кудикині гори, збирати помідори! Сиди тихо і втикай в екран! Дивись свій модний показ! І до нас нікого не пускай, якщо хочеш тут працювати! Зрозуміла?! — гаркнула фінансова директорка, аж я зіщулилася.

Боковим зором поглянула на секретарку —у тої вигляд був не менш прибитий, чим у мене.

— З-зрозуміла, — пролепетала заікаючись Аліночка.

Вона витріщилась на нас з німим питанням на обличчі, але на неї ніхто вже не зважав.

Кабінет генерального зустрів нас тишею з ледь помітним гудінням апаратури. Інна Петрівна зачинила двері на замок, діловито сіла в крісло Тарновського, запустила комп’ютер і вставила флешку.

— Зараз, хвилинку, зчитає паролі.

Я стояла, затамувавши подих,  і дивилася на екран по якому бігли рядки букв та символів. Нарешті загрузився “Windows” і теж затребував довжелезний пароль, який Інна Петрівна ввела без особливих зусиль.

Вона деякий час проглядала вміст дисків, шукаючи потрібне сховище.

— Ось вони! Голубчики! — задоволено вигукнула директорка, потираючи долоні і натиснула на папку датовану днем, коли на Тарновського скоїли напад.