Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Випустила з хватки, відсунулася, роздивилася.

— Рада тебе бачити.

Я кивнула, шморгнула носом, Вілла міцно потиснула мою руку. Очі запекло: мені зраділи! І я за боцманкою теж сумувала. За всіма, власне.

Загупали кроки: трапом підіймався Пай, а за ним — Остер. Без сорочки, а довге лискуче чорне волосся розсипалося по плечах.

— Наш нещасливий талісман повернувся! — гукнув Пай до розчахнутих дверей капітанської каюти, а сам кинувся до мене через палубу.

— Ще й у платтячку! — Він дужо поляскав мене по спині, і далі я впала в обійми Остера.

Притиснулася розпашілою щокою до його грудей: шкіра тепла, пахне сонцем і солоною водою.

Геміш, не виходячи з напіврубки, з-поза Остерової спини позирав на Клова.

— А він що тут робить?

— На чай зазирнув, — підморгнув Клов.

Геміш смикнув підборіддям, спочатку на мене, відтак на Веста.

— Ви спізнилися. На два дні спізнилися. — І похмуро скривив рота.

— Усе пішло дещо не так, як планували, — пробурчав Вест.

— Ми чули про Золу, — сказав Пай. — У порту про це теревенили, а вчора хтось розніс «Селену».

— Катюзі по заслузі, — пирхнула Вілла. — А ви де були?

— Потім розкажете. — Пай рушив до капітанської рубки. — А тепер час звідси вшиватися.

Вілла кивнула і пішла до грот-щогли.

— Чекайте.

Я стиснула руки в кишенях у кулаки. Відчувши, що Вест на мене дивиться, не звела очей. Не хотіла бачити, яке в нього буде обличчя, коли я все вимовлю.

Але капітан не дав мені почати, перший звернувся до команди.

— Перед поверненням у Серос нам треба дещо зробити.

— Весте… — Я вхопила його за руку, та він висмикнувся й повернувся до Пая.

— Беремо курс на Скупчення Юрі.

Уся команда розгубилася не менше за мене.

— Скупчення Юрі? — зиркнула на нас із Вестом Вілла. — Ти про що?

— Весте, — стиха прошепотіла я, — не треба.

— І що саме нам треба на цьому Скупченні Юрі? — поцікавився Геміш, наскільки міг терпляче.

— Вам нічого не треба. Це мені, — відповіла я. — Добувацька робота. Одноразова. Коли впораюся, розшукаю вас у Серосі.

— І скільки з того матимеш? — уточнив Геміш, насуваючи окуляри: обговорювати цифри — це вже щось певніше.

— Ніскільки, — видушила я.

— Та що коїться, Фейбл? — Пай підступив до мене.

— Щойно з цим розберуся, повернуся на Звуження. А ви можете забрати здобич з «Жайвора» і…

— Фейбл уклала угоду з Голланд, — розкотився палубою Вестів голос.

Розгублення в очах моїх товаришів змінилося на підозру.

— Яку ще угоду? — насупився Остер.

— Потрібно дещо для неї відшукати.

— Нащо? — смішливо пирхнув Пай.

Я потерла чоло.

— Голланд… вона…

— Вона Ізольдина матір, — сердито закінчив Клов.

Усі четверо витріщилися на Веста, а той мовчав.

— Голланд твоя бабуся? — Геміш стягнув окуляри з носа, узявся крутити їх у пальцях.

— Я не знала, тільки на вечірці дізналася, — відповіла, утупившись у палубу. — Вона полює на Сента, а я пообіцяла для неї дещо відшукати, якщо дасть йому спокій.

Над кораблем знову запала мертва, передгрозова тиша.

— Просто не віриться, — видихнув Пай. — Чи є бодай якийсь покидьок на всьому просторі звідси і до Звуження, щоб не доводився тобі родичем?

— Ми аж ніяк не збираємося гарувати, щоб порятувати Вестову голову, — заявила Вілла.

— Згоден, — луною обізвався Геміш.

— Розумію. — Саме такої реакції я й очікувала. — Тому робитиму це самотужки.

— Ні, не робитимеш. І ми не голосуватимемо, — заявив Вест. — Беремо курс на Скупчення Юрі.

Усі погляди прикипіли до нього.

— Весте, — прошепотіла я знову.

— Що все це означає? — Вілла ледь стримувалася від реготу.

— Ми йдемо до Скупчення Юрі. Занурюємося, а тоді вже додому.

Пай відсунувся від леєра, схрестив руки на грудях.

— Ти що, кажеш, ми тут не маємо права голосу?

— Ні, він такого не каже, — заперечила я.

— Саме це я й кажу, — перервав мене Вест. — «Жоржина» йде до Скупчення Юрі.

— Що ти коїш? — вибаньчилась я на нього.

— Віддаю накази. Хто не бажає виконувати — нехай шукає собі перевезення назад на Звуження.

Команда все ще не зводила з нього недовірливих поглядів.

— Ти хоч уявляєш, що ми накоїли, аби сюди дістатися? Аби тебе відшукати? — злісно кинула Вілла. Цього разу мені. — А тепер прагнеш урятувати хлопа, який перетворив останні два роки нашого життя на пекло?

Клов із носової частини спостерігав за цією сценою з таким виглядом, ніби все це його трохи забавляє. Обхопив сам себе за плечі, уперши лікті в коліна, і переводив погляд з Веста на інших.

— Перш ніж утекти з Бастіана, моя мати дещо поцупила в Голланд, — повідомила я. — Опівнічний камінь.

Пай вирячив очі, а Вілла, навпаки, примружилася.

Остер був засміявся, проте, перехопивши мій погляд, осікся.

— Ти що, серйозно?

— Він — у Скупченні Юрі. Усе, що ми маємо зробити, — це його відшукати.

— Ніякі не ми, — гаркнув Пай. — Нас у це не втягуй.

Я зіщулилася, відступила. Пай і оком не змигнув.

— Ніхто його не бачив! — заверещав Геміш. — Напевне, його просто не існує. Не більше ніж

побрехеньки п’яного Солонокровного посеред таверни.

— Існує, — глухо вимовив Клов, і всі стихли.

Геміш похитав головою.

— Навіть якщо так, із того часу, як ним хизувалася Голланд, ще ніхто не добував якийсь інший шмат опівнічного каменя.

— Мама його знайшла. Тож і я зможу.

В