Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Світозар Драгоманов, Олександра Косач (Шимановська), Олена Пчілка, Лариса Косач. Другий ряд: Климент Квітка, Ізидора Косач, Марія Карташевська, Ольга Косач-Кривинюк, Михайло Кривинюк

Письменниця хоче показати Кобилянській Україну. Вона змальовує полтавські краєвиди й обіцяє різні задоволення: вони плаватимуть, читатимуть, розмовлятимуть, гратимуть Шумана й Шопена. Сестри («їх у мене три», — уточнює) покажуть усю околицю — таку Україну, що «украінійшої» й нема. «Гойдаючись у гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть Біг. Ви може що нового тут напишете, лісовий гомін може навіє на Вас нові мрії та думки»; «я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі», — будує плани Леся Українка, спокушаючи подругу [95, с. 151].

Кобилянська приїхала в Київ на Археологічний з’їзд улітку 1899 року й гостювала в садибі Косачів у Зеленому Гаю. Вона особисто знайомиться з Лесею й пише в листі до батьків: «Сьогодні вранці приїхала сюди і зразу пишу. Вони мають тут ще нове, незакінчене, але велике помешкання. Тут є також і дружина Драгоманова з дочкою і сином — самі визначні люди. Сама Леся дуже приємна і говірка. Дуже втішилися мною і приймають щиро» [59, с. 141]. Для буковинської авторки це було не лише ближче знайомство з українськими діячами та родиною Косачів, але відкриття самої України. Її вражає Київ, його церкви, «подібні до театральних», як зауважує батькам, історичні пам’ятники («На кожному кроці стільки історії, аж страх!»). Після подорожі пароплавом до Канева на могилу Шевченка вона дивується безмежності степів і щедрості землі («Хліба тут дуже гарні, але вони мають тут і землю! Такі простори, такі степи — не можна собі уявити, хто їх не бачив»), та водночас не стримується, щоб не зауважити, як її вражає тутешній бруд. «Йой, Ви не уявляєте собі, який бруд тут подекуди панує. Наші селяни — це ідеал!») [59, с. 142, 143] — не втримується вона, зіставляли свої краї з великою Україною.

Восени, уже після цієї зустрічі, у листах Леся Українка знову запрошує приїздити, щоб szare godziny[47] справляти. Вона називає Кобилянську liebe, ferne Freundin[48], згадуючи про години спілкування, коли подруги ділилися «драмами та дикими історіями», чаювали, слухали музику та залітали ins Blau hinein[49]. Мовою спілкування стає музика: Леся згадує товаришку, граючи «Вашу наймилішу Poeme Erotique» Едварда Гріга, і посилає їй вітання: «Як би Ви могли чути там на своєму Новому світі!» [95, с. 160].

Особиста зустріч із Ольгою Кобилянською справила на Лесю Українку значний вплив, вона хоче прочитати «Некультурну» й уже в грудні 1899 року виступає в Києві з рефератом про українських письменників на Буковині, де чи не головну увагу приділяє новій товаришці. Та ще важливішим є те, що саме на основі текстів Кобилянської Леся Українка формулює стиль новоромантизму, не лише звернений до емансипації — бажання свободи та протесту особистості проти середовища, яке перешкоджає самореалізації, — але й такий, що включає «пориви ins Blau» — устремління за межі реальності, осягнення повноти буття, злиття з ідеалом і ствердження його в житті. Прочитавши з сестрою «Некультурну», літераторка у захваті пише: «Що то за пишне оповідання, ота “Некультурна”!» [95, с. 180]. А щодо головної героїні гуцулки Параски, яка почувається вільною та діє цілком вільно, згідно зі своїми почуттями, є самодостатньою та по-чоловічому сильною, то Лесю Українку дивує сміливість Кобилянської: «Даруйте, я не сподівалась від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і самий тип і ситуації; читаючи, я раз у раз покрикувала в думці: браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit![50]» [95, c. 180]. При цьому вона пояснює, що «Вас мусіли добре лаяти Ваші “dobrze wychowani”[51] краяни, бо вони не звикли, щоб жінка — хоч і писателька — могла на “щось такого” одважитись» [95, с. 180]. Вона також пояснює: «щось такого» не бачить у новелі, «в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo[52] доброго піаніста, що ніколи не буває різке» [95, с. 180]. Водночас її цікавить, чи Павлик читав «Некультурну». «Се мене дуже інтересує», — додає Леся Українка [95, с. 180].

Що ж ховається за таємничими евфемізмами про «щось такого»? Мова йде про сексуальну свободу «некультурної» Параски, яка вільна у своїх почуттях і сама вирішує, з ким бути й кому віддаватися, та не приймає сексуального насильства дико закоханого в неї «молодого чабаниська». Отже, новелу можна було трактувати і в сенсі модної на той час теми «вільної любові». До речі, саме Михайлові Павликові інкримінувалася проповідь «вільної любові» в оповіданні «Ребенщукова Тетяна» (1878), за яку він мусив відсидіти у в’язниці шість місяців. Імовірно, саме згадкою про цю історію і обумовлена Лесина ремарка про Павлика.

Спілкування двох жінок набуває інтимності й довіри, воно схоже на порозуміння споріднених Платонових душ. Вони вдаються до інтимних називань, передусім німецькомовних (liebe, ferne Freundin; liebe Morgenseele; liebe Ferne; liebe, liebste; meine liebe Wunderblume[53]), якими Косачівна підписується в листах. А в січневому листі 1901 року з Мінська, де опікується хворим товаришем Сергієм Мержинським, вона не лише звертається до Кобилянської «liebe ferne Lotosblume» — «любий далекий лотосовий квіте», але й себе ідентифікує «Irhem armen Schwan» — «ваш бідний лебідь» [95, с. 229]. Лариса довірливо розповідає про стан хворого та свої переживання: що мусить бути найспокійнішою серед усіх, хоча має найменше ілюзій і надій, зокрема й зі слів лікаря, на одужання друга; що пише замість нього листи й підтримує його плани на спільну поїздку в Швейцарію на лікування.

Лариса Косач (Леся Українка) і Ольга Кобилянська. Чернівці, 1901 рік

«Хтось» і «хтосічок»

Особливо інтенсивне духовно-творче, навіть інтимне спілкування Ольги Кобилянської та Лесі Українки ведеться від 1901 року. Тлом, на якому зароджується особлива близькість подруг, стає саме перебування