Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

– Добре, що не з карими.

– Що? – зізнатися, я не зовсім зрозумів, та й очікував дещо іншої реакції від барона.

– Карі очі – домінантна ознака. Якби на твоєму Сотоці скидали зі скелі карооких, через кілька поколінь було б нема кого скидати... чи нікому.

– … – а в людині можна помилитися. Навіть кату.

– Як я зрозумів, браконьєрів ти страчувати не збираєшся.

– Не збираюсь. Навіть якби й захотів – просто не можу.

– А ось я можу. Я міг їх стратити ще тиждень тому, коли зловили у лісі. Просто над оленем. Загнати, як загнали звіра. Або милостиво повісити на найближчій гілці. Так дружина моя: «Ні, ми – цивілізовані люди, давай зробимо правильно… торік я була на Волмі, там тільки кати і стратять… сусіди позаздрять…» Бабський белькіт! Я міг їх стратити відразу, а натомість запросив слинця! – всупереч очікуванню, барон знову не вийшов із себе. Він просто, якщо так можна сказати, констатував факти. – Плювати я хотів на твої правила та твої бажання!

Я мовчав. Слуги намагалися забитися в темніші й подалі місця.

– Може, ти ще завадити хочеш... мені! – а ось тепер у голосі прорізалися емоції. Не гнів, ні… надія, чи що…

– Не заважатиму. Кати не втручаються у місцеві справи

– Тоді геть звідси. А своїм передай, хай навіть не сподіваються на оплату – робота не зроблена!

Щодо оплати, це він даремно. З ким, з ким, а з катами краще не зв'язуватися.

Не кланяючись, я вийшов.

Мене зловили у коридорі.

Дорогою у власні апартаменти.

Майже одразу, як я покинув трапезну барона.

У пастку.

Пастку було розставлено за всіма правилами для таких пасток.

Вона рухалася назустріч, нібито у своїх справах. До останньої хвилини, останньої миті перед зіткненням, вона навмисне не помічала мене.

Аура передчуття, очікування, нетерпіння з невеликою ноткою страху не обдурила б і звичайну людину, не те що телепата.

Баронеса ретельно вибрала вбрання. Розкішна сукня з глибоким декольте виставляла напоказ більшу частину пишного погруддя. Бюст, треба сказати, був справді чудовий. Я навіть замилувався. І замріявся. На мить. А що? Кати теж люди.

Складна зачіска, волосинка до волоска обрамляла обличчя. У напівтемряві коридору, з професійно накладеним макіяжем, воно навіть здавалося милим. Це ж коли треба було прокинутися, щоб зробити таке на голові і на обличчі?

Так, баронесі, я був явно потрібний.

Шлейф бузку і троянди з ледь чутною ноткою жасмину укутував фортифікаційну споруду, що рухалася назустріч мені.

Фортеця готувалася до здачі, як інші готуються до штурму.

– О-о, пане Руслане. Яка несподівана зустріч, – вона пам'ятає моє ім'я! Стандартний та заїжджений психологічний прийом, а діє. Принаймні – на мене. – Як справи з м-м-м, е-е-е, злочинцями?

– Злочинці винні та понесуть покарання, що заслужують.

Баронеса наблизилася, разом із володаркою наблизилась і сукня з більш ніж сміливим вирізом, дозволяючи зазирнути в нього більш ніж... сміливо.

Одна біда, разом із жінкою, рухався і запах. Мене накрило квітковими ароматами, тож захотілося чхнути.

– Це правда, що я чула про катів?

– І що ви чули? – утримуючи чих, я потер ніс, старанно намагаючись, щоб рух виглядав природно.

– Начебто кати можуть убити... е-е, позбавити життя будь-яким способом.

– Це наша робота.

Баронеса наблизилася ще на пів кроку. Відстань між нами вже порушувала всі правила пристойності.

– І навіть таким, що буде схожим на нещасний випадок, – я не помітив, коли моя рука опинилася в її долонях. Жінки мають свою магію. – Які у вас сильні руки? Мужні. Відчувається справжній чоловік.

Невже на це досі ведуться?

– Мій чоловік, ви знаєте, він не здоровий, хворий... і давно...

– Смертельно? – я не зміг відмовити собі в невеличкому глузуванні.

– Ні, що ви… тобто… розумію… хто знає, – вона присунулася зовсім близько, груди жінки вперлися в мої, аромат здавався майже нестерпним. Вона зашепотіла прямо в обличчя, наблизивши впритул. – Якщо з бароном щось трапиться, ніхто не буде засмучений, і в Раді, і взагалі, а селяни, бачили б ви, як він поводиться з селянами, і зі слугами. Ці нещасні, у в'язниці, за якогось оленя… Якби ви, якщо випадок… клянусь, я відпущу цих нещасних… і заплачу, звичайно ж…

Я чхнув. Найбанальнішим чином, на середині промови. Були б вільні руки, я ще б впорався із природним поривом, а так вона сама винна, заточивши в полон пальчиків єдине, що могло врятувати мене і дозволити їй продовжити промову.

– Е-е-е, бажаю здоров’я.

– Дякую.

– Ну так що?

– Що так?

– Не вдавайте дурного, я щойно казала!

Увесь аромат, аура загадковості зникли, поруч стояла не дуже молода, не дуже гарна жінка, яка до того ж мала намір вбити чоловіка, щоб безбоязно спати з молодим коханцем.

Треба віддати належне – вона натиснула на всі кнопки, які тільки можна: сексуальність, людинолюбство, жадібність, сподіваючись, на спрацювання чогось з арсеналу.

І в неї пройшов би номер із будь-якою іншою людиною, може, ще пройде. Тільки не зі мною, і не з будь-яким іншим катом.

– Дорога баронеса, дозвольте відкланятися, – а що я ще міг їй сказати?

– Ви... ти... боягуз! – вдарило в спину шипіння.

– Скажи це своєму коханцю, – обертатися я і не думав.

Мене розбудили вночі.

Та що це за робота така! Чи молоко за шкідливість нехай видають.

Старий знайомий – дворецький.

– Пан барон чекає на вас! – безстороннє обличчя, позбавлений емоцій голос і лише трохи червоні від недосипання очі видають, що поруч жива людина.

Пам'ятається, той пан барон, не далі як сьогодні вдень відправив мене у відставку. Навіть платити відмовився. Я з щирим серцем міг би послати пана барона туди, де, на мою думку, йому саме місце. І був би у своєму праві. Однак я одягнувся, взяв улюблений саквояж і пішов.