Читати книгу - "Жовтий князь"

Ось, після невдачі того штучного дощу, як позакидали вже і самі відра, – з’явилась хмарка і стала підходити і рости; побільшала дуже і все закрила, скільки око бачить. Та як гуркнув грім! – заблискотіло страшно, та ще дужче грім розлігся, аж глушить. І такий тоді полив дощ, що всі, хто був там, поприходили мокрісінькі до нитки – просто текло з них.

Просвітліло після дощу, і потім зразу земля стала парувати і почало сходити скрізь: все зазеленіло! Врожай був: давно вже не пам’ятали такого. Повно городини і вся велика.

Комсомольці – як поніміли; ніхто вже більше не казав до нас, що Бога нема. Коли стрічалися, то очі відводили і про іскуственний дощ, замість Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: їх дощ посоромив.

Жінка, що в береті, оглянулась гостро – сусіди злиденні, як і вона; притамувала мову до півшепоту:

– І заморок їхній іскуственний і гемонський, аби вже скоріше кінець.

Дарія Олександрівна, похилившись, питає Андрія:

– Чув – про хрестики?

– Чув.

– Не станеш хрестики з людей зривати?

– Ні.

– Гляди ж: інша кривда забудеться, а така – ні. Пам’ятай, що кажу!

В черзі зчинився крик при штовханні. Високобровий старикан з газетою і покрученим ціпком роздражнено бурмотить, ні до кого зокрема не звертаючись, але до всіх:

– Що, я не бачу? Поставали спереду і міняються, – по чотири рази то одні підходять, то другі; вони змовились. Міліціонери теж гарні!.. Свояків пропускають, а нас – назад.

Обурюється старий, хоч не голосно.

– Через них марнується час! – промовивши, поглибився в газету, але ніяк не міг нерви вгасити.

Скаржаться сусіди:

– Ідеш по хліб на цілий день, вони ж перед очима розхоплюють.

– Наш, а нам нема.

– Три дні тут – ні крихти не взяла.

– Вже ноги не держать.

– Ще й бережись, бо в яр одвезуть, – раз був там, ледве виліз. Хто не мертвий, то вб’ється, як пада.

Знов – тиск, нарікання, клятьба, штовхання; як обпінені хвилі з прибою: кидаються і, втративши розгін, вщухають, щоб повторно зашуміти метушнею. В притишеності, що настала після гамору, жінки знов розгомонілись.

– Ви ж самі звідки? – питає хустина. – Гляжу на вас: одежа городська, а розмова наша.

– Недавно тут; я з села. Привіз сюди чоловік, бо вже доходила дома: зіллям тільки й живилася. Врятувала двоє дітей, а двійко вмерло. Та й живі були – як трупики, опухли і з порепаної шкіри вода стікала. Мій чоловік поїхав роботу шукати. Чую, вже смерть мені скоро. Саме тоді він вертається – знайшов роботу і хліба трохи роздобув; приїжджає нас вихопити. Сюди привіз і радився з лікарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть, як наїдяться на виголоджені шлунки. Нас на дієті тримав чоловік цілий місяць. Я ж давно хліба не бачила, так зголодніла, що аж тіпаюся вся, коли дивлюсь на скибку, та не давав він наїдатись – трішки відрізував мені. Тоді я мучилась і думала, що він із злим наміром це робить, і казала: хочеш мене замучити. Ті, що взяли хліб, не доконали мене з дітьми, так він хоче кінчити. Коли видужала і стала здорова, взнала сама, що він добре робив. Згадую тепер, як підозрювала його, ніби хоче з світу звести.

– Що люди витерплять! – зітхнула хустина.

Попереду стояла селянка в зеленастому пальті, мабуть, колись теплому, тепер вистріпаному і витертому, з нерівно злеглою ватою.

Стояла, нахиливши голову, так що темні пасма, як двокрилля галчине, звисали їй на чоло з-під безколірної хустки.

– Не гнівайтеся, почула вашу згадку! – сказала селянка. – Я з таких, як і ви, тільки гірше було мені. По неправді судила, і не в той бік, що ви, не про добре, а про лихе.

– Чого гніватись? Бідою стулені докупи. Кажіть і ви, а то все ми одні.

– Всього не переказати. Мій чоловік помер, а я сюди прийшла: прибираю в школі. Де ми жили, в тому селі чоловік був активістом. Не вийшов сам з бідних – ні, його батько належав, як казали, до «бувших»: мав багатий двір. Дуже добрий хазяїн був, рідко можна такого знайти. Син же його, мій чоловік, зробивсь активістом, не з користі, а тому що повірив: так треба для добра трудящих. Люди плакалися; казали: «До всіх прискіпується і обдира… що він з нами робить? – нема від нього рятунку нікому, стяга посліднє з нас».

Було раз так. Зустрів він діда. А треба сказати, що тоді в нас куркулів ділили: одних називали «експортними» – для висилки на Урал, ті були здоровіші; других, старих дідів та бабів, зоставляли. Один дід був ще кріпкий, хоч мав сімдесят літ; ще міг жити. Він сина горбатого мав – цього каліку теж залишили в селі, та він скоро виголоднів і пропав. А дід ще ходить. Було це зимою; зустрів того діда мій чоловік і каже:

«Ану, сякий-такий, скидай все!»

Стягнув з діда все чисто, не собі, а для колгоспу, думав, що так треба, і старався. Він голого діда пустив по снігу. Дід просить:

«Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на мені зостав, щоб не босому по снігу йти!» – так просить дід.

Чоловік мій на нього як закричить:

«Ах ти ж, сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!»

Так і пішов дід босоніж через сніг.

Я тоді вірила з чоловіком, що так і треба. Коли хто заводив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала в’їдливо:

«Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій чоловік не впаде – він працює».

А видно, над всіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене гіркий. Хоч мав мій чоловік що їсти в хаті, а таки і він упав і вмер. Я виїхала в місто і тут врятувалася. Розказую вам, що було, і легше мені стає. Сумно дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.

Сусідки горюють з нею.

– Бідна душа! Носіть хрестик і надійтесь на Бога: скрізь поможе, – сказала сусідка, що