Читати книгу - "Дім для Дома"

Можливо, й Оля подумала те саме: не такий уже він і страшний, і — наважилась запитати про борг. Це ж були

Пояснювала багатослівно:

— ...Тут ще дівчина вас чекала... Не пам’ятаєте? — Оля готова здатися, вона ж завжди здається, але додає, наче це може допомогти: — Я її вчила в школі, а вона сіла до вас...

Чоловік мовчить і дивиться на жінку так, ніби справді намагається пригадати. Стільки зморшок зібрав на лобі. Може, Світланку пригадує, може, ще щось.

— Не люблю бути винним, — каже. — Це мій водій, мабуть. Я би запам’ятав. Ось, тримайте, — і він простягає гроші, більше, ніж треба.

І мені раптом здається, що річ не в тому, що голос чоловіку не пасує — йому просто не личить те, ким він є. Час надто швидко змінює декорації, люди випадково обирають не свої ролі. Немає часу на прослуховування, тексти акторам роздають навмання. Запахи й звуки викривають помилки на прем’єрі.

— Зараз, я дам решту...

— Не треба. Беріть з відсотками, — покупець усміхається, він зачаровує, хоче зачарувати. — Марік не спеціально, він нормальний пацан. Він тепер... прихворів. Ти б помолилась за нього... У нього, знаєш, яке смішне прізвище? — чоловік дивиться Олі в очі й чомусь переходить на ти. Ймовірно, він відчуває за собою це право, Оля ж уже тримає в руках його гроші — оті «відсотки». — В нього прізвище, знаєш, яке смішне? Мендельсон! І поганяло таке ж, за збігом. Він ось одужає й нам на гітарі заграє... — чоловік сміється.

Уже з кількома такими чоловіками Оля хотіла заговорити — згідно з мудрою притчею про кавуни та рекет. Але обережність завжди перемагала. То чи спробувати тепер?

Не знаю, наважилася б Оля чи ні, та чоловік однаково заговорив першим:

— А ти така ж руденька, з веснянками... Ти мене пам’ятаєш? Я ж оце...

Та Оля, звісно, не пам’ятала. Вона злякалась і обірвала розмову:

— Ні, вибачте, не пам’ятаю. Вам ще щось?

Я знаю тепер: якби Оля не була така перелякана, не крутила по колу, як набридливе мелодраматичне кіно, думки про племінницю-утікачку й доньку, то, можливо, обличчя боржника здалося би їй знайомим. Вона б пригадала, що він був непримітним її однокласником. Завжди був окремо, й весь клас вважав його підлабузником. А красуня-відмінниця Оля змінила надто багато шкіл, аби запам’ятовувати таких. І навіть коли перевелася до Львова й зустріла цього юнака в коридорі історичного факультету — вона й тоді не впізнала знайомого. А він упізнав.

Люди потяглися з тролейбусної зупинки, й довкола кіоску враз стало людно, хоча більшість із пасажирів тролейбуса не зможе купити нічого — лише роздивлятимуться, наче кіоск — це музей.

— Ну, нехай, — сказав чоловік. — Познайомимось ще раз. Я зайду ще до те... до вас. Мене Костею звати. Але тут я відомий як Антиквар. Непогане поганяло, скажи? Інтелігентне, — він засміявся неголосно і нещиро. — Я теж на історичному вчився. Будуть проблеми — скажи «Антиквар все вирішить», ясно?

Оля тільки кивнула.

Оля добра — відпускає власникам іномарок не лише сигарети, але й гріхи. Гріхи ці, певно, великі — як інакше заробиш багатство? Тамара каже — ніяк. Оля вірить і не

Як і більшість порядних містян, колишня вчителька тільки здогадується: довкола, в темряві щось відбувається — але що? Та й яка різниця? Не лише глибину, але й інший сучасний бік міста — з великими грошима й дулами в нутрощах чорних машин — Цілики бачити відмовляються. Втім, тут вони заодно з Ярославом Теодоровичем, пані Вірою й навіть дідом Євгеном. Здається, всі, хто не має зброї й знайомих кримінальних авторитетів, воліють просто не вірити в їх існування. Це так, якби я переконав себе, що немає ні собачих банд, ні бультер’єрів з агресивними власниками. Людям, звісно, переконати себе простіше. Тільки що толку? Бандитський Львів тут. Не поряд, а просто тут — світиться крізь кожну вітрину, темний двір і розбитий, як в новому російському серіалі, вуличний ліхтар.

«Пойду пешком на Привокзальную», — співає з автомобілів новенький хіт львів’янин Гарік — «...за музыкантов и воров! И участковый, будь здоров!» І хоч Привокзальні вулиці є всюди, де є вокзали, Гарік співає про Львів, точно про Львів. На політичній карті Союз зник, але кримінал «нерушимый» живий, і звідусюди заглядають до нас час до часу гості, особливо після того, як на Левандівці пристрелили тутешнього «хрещеного батька». Місто на пограниччі — двері, ось і гуляють протяги. І можна двері забити дошками, закрити завісою, навіть залізною. Замурувати. Але щойно буде можливість, знайдеться хтось, хто відчинить — навіть і без ключа. Такий собі хлопчик з відмичкою.

Це ж природно. Приміром, одного разу в генделику спалахує бійка — звична річ. Хазяїн готовий уже заплатити, аби лиш йому не ламали вже більше меблів, не відлякували клієнтів. І тоді хтось забуває, за що саме бився, й, ураз протверезівши від думки про гроші, запитує:

— Ти шо, мужик, правда заплатиш?

І «мужик» озирається, оцінює те, що залишилося ще цілим у барі, і обережно киває. Так все й починається. Що ж ви хочете, якщо міліція не працює — тут мудра жінка, що пахне свининкою з часником, має рацію.

А хтось із новоявлених бізнесменів першим додумується заплатити, аби послабити конкурента. І кмітливий хлопчик уже збирає собі гоп-компанію, аби пиячити та ламати меблі цілеспрямовано. Він уже сам пропонує йому заплатити, аби спинився. А тоді — певно, й не помітиш, як до такого дійшло — хлопчик вже б’є когось, погрожує вбити — але зупиняється. Звісно, не безкоштовно.

І раптом все це працює. Чудово працює! Й без колишнього хлопчика з відмичкою місто вже не функціонує. Хлопчик тепер — король. Він ховає відмичку й вішає на ворота міста власний замок. Крадені автівки, сигарети, антикваріат, наркотики, красиві жінки, працьовиті жінки, просто жінки в повному відчаї, списана зброя й списані люди — все це летітиме з вітром у потрібному напрямку. Тільки іноді хтось намагатиметься