Читати книгу - "Полум'яна 3, Маїра Цибуліна"

- Дядьку, як я радий тебе бачити! - мовив Річард; швидкими кроками він попрямував до чоловіка. - Скільки років ми з тобою не бачилися!

За цими полум'яними промовами пішли чоловічі обійми. Видно було з боку, що цих двох чоловіків пов'язували не тільки родинні зв'язки, а й ще щось більше, ніж це. Чоловіча дружба з одного боку та батьківська, синівська любов з іншого боку. Для віконта Крекстона його племінник був для нього, як сином, якого він не мав. А для самого герцога Ештона його дядько був для нього, наче батько. Небіжчик лорд Гарольд, на жаль, не був люблячим батьком, тому саме, завжди добрий і чуйний, дядько Берні став для хлопчика справжнім батьком. А під час його дорослішання він був для нього ще й старшим товаришем, другом, який радив у амурних справах та допомагав у любовних пригодах.

- Дев'ять або десять, — відповів Бертольд, відсунувшись від племінника, щоб добре розглянути. - З похорону твого батька.

- Так, з того часу, - погодився Річард, важко зітхнувши. - А ти маєш чудовий вигляд, старий. Зовсім не постарів ні на день. Навпаки помолодшав, погарнішав.

- Так, є трішки. Зголив бороду, одягнув нові шати й ось тобі результат! - Бертольд розвів руки, вказуючи на зміни, що відбулися з ним останніми роками.

- Та тебе зовсім не впізнати, дядьку Берні! - Річард почав захоплюватися зовнішністю дядечка.

- Річі, хлопче мій. Ти, що забув, як мене треба називати.

- Вибач, Берні, старий, - швидко перепросив герцог перед родичем, ляснувши того по плечу. - Забув. Адже стільки часу спливло, як ми з тобою гуляли разом! Пам'ятаєш наші пригоди?

- Звісно, пам'ятаю, Річі. Таке не забувається.

- А пам'ятаєш, як ми разом подорожували дикими преріями Колорадо.

- Пам'ятаю, синку. Як можна забути тих індіанців, що трохи з нас скальпель не зняли. Ми ледве втекли від них.

Чоловіки тепло посміхалися один одному, згадуючи минулі часи.

- І це все з твоєї вини, старий, бо тобі сподобалася дочка самого ватажка племені. Мало що жінок у світі? Але ні, тобі подавай індіанську дівчину!

- Річі, ця Самурі була така чарівна і принадна, що я не міг встояти перед її чарами. Навіть через стільки років я пам'ятаю її темні, пристрасні очі.

- Та в такі темні й пристрасні очі ти надивився за стільки років, що їм нема рахунку! Як ти тільки пам'ятаєш усіх тих жінок на ім'я?

- Розумієш, хлопчику мій, кожна жінка - Богиня, - зі змістом мовив Бертольд, піднісши палець вгору, ніби вказуючи, що вони спустилися з небес. – Кожна по-своєму. Не можна рівняти їх під один гребінець. Всі вони такі різні, що їх не можна порівнювати одну з одною.

- А ти не міняєшся, старий! Яким був сластолюбним, таким і лишився. Схоже, немає у світі тієї єдиної жінки, яка б тебе взяла в їжакові рукавиці, і якої б тобі було достатньо.

- А тут ти помиляєшся, шибенику. Я нарешті зустрів ту єдину, яка підкорила моє самотнє серце.

- Невже? Не вірю. Щоб ти став розсудливим і одружився – не повірю ніколи.

- Так, я зустрів жінку, крім того, ж, з якою встиг уже одружитися і з якою збираюся провести свою старість і померти в один день. - При цьому вигляд чоловіка був таким щасливим, що Річард одразу зрозумів, що той не жартував. Очі Бертольда світилися такою радістю і любов'ю до тієї незнайомої жінки, що він просто позаздрив його щастю. Пекучий біль пронизав його самотнє і замерзле серце.

«Колись і я був таким щасливим! – Герцог Ештон згадав минулі часи, і від цього його очі стали сумними. - Колись і мені хотілося ширяти над землею! Колись була така дівчина, що робила мене щасливим, що весь світ здавався раєм та небесами!»

- Ти одружився? - Річард звів здивовано брови, коли повернувся назад на землю і до нього дійшла суть слів його родича. – Ти?! Не вірю!

- Та й не треба. Коли сам побачиш господарку цього замку, то повіриш. Моя Марджі така красива, що я захоплююсь її красою кожного божого дня, відколи зустрів її. Вона робить мене справді щасливою людиною.

- Я радий за тебе, старий. Ти на це заслуговуєш. Ось, через що такі зміни у твоїй зовнішності. Я правий? Ця леді прибрала тебе до своїх рук і зробила з тебе людину, справжнього джентльмена.

- Так, це справа її рук.

- Вибачте мені, джентльмени, - раптом почули чоловіки писклявий і скривджений жіночий голосок, - що втручаюся у вашу цікаву розмову, але мені здається, непростимо з вашого боку забути про жінку.

Дві пари чоловічих очей обернулися на голос.

- О, люба, - почав просити вибачення Річард, побачивши свою коханку, яка терпляче чекала, коли ж він про неї згадає і представить її своєму дядькові. - Прости мене. Я зовсім забув про тебе. Мені немає прощення, Софі. Дорогенька, пробач мені.

Герцог Ештон узяв долоню маркізи, загорнуту в шкіряну рукавичку в руку, і поцілував швиденько на знак його глибокого вибачення.

- Берні, дозволь тобі представити мою гарну знайому, вдову маркіза Ботема. Софіє, дозволь тебе познайомити із моїм дядьком Бертольдом, віконтом Крекстоном, власником цього варварського замку.

- Радий вітати вас, міледі в моїй скромній господі, - мовив Бертольд, схиляючись над ручкою жінки у пристрасному поцілунку. - Не щодня Бертольдшир приймає таких гостей! Ваша краса воістину така полум'яна, що я полонений вами, міледі. Це велика честь для мене, пані, приймати вас у моєму домі. – Софія розквітла від компліментів, якими так щедро обсипав її віконт Крекстон. - А чому ти назвав мій дім варварським, Річі? - здивувався чоловік, коли до нього дійшли слова племінника.