Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Молитва триває всього хвилину, і, коли вона спливає, Діккі накриває обличчя Евелін власним піджаком, наче незмигний погляд її очей є гіршим видовищем, ніж криваві плями на сукні.

На щоці доктора виблискує сльозинка. Він зводиться, обіймає Майкла за плечі й веде згорьованого брата Евелін геть. Мені здається, ніби вони обидва миттю постарішали — так повільно рухаються, згорблені, розчавлені тягарем горя, що гнітить їх обох.

Щойно вони заходять до будинку, натовпом ширяться чутки. Мовляв, уже їде поліція, а ще знайшли прощальну записку, а ще це привид Чарлі Карвера, який занапастив іще одне дитя Гардкаслів. Усі ці балачки витають між гостей, а коли дістаються мене, оповідь уже збагатилася деталями й подробицями, достатніми для того, щоб її можна було презентувати у світському товаристві.

Видивляюся Каннінгема, але його ніде не видно. Не уявляю, куди це він подівся. Утім погляд у нього меткий, а руки вправні, тож він, напевне, знайшов собі справу, на відміну від мене. Постріл мене просто збентежив.

Повертаюся до спорожнілої бальної зали, важко опускаюся на канапу, на якій сидів до того, і намагаюся зосередитися. Мене й досі трясе.

Знаю, що завтра моя подруга знову буде жива-здорова, але це не змінює того, що сталося, це не здатне вплинути на спустошення, яке я відчув, коли став свідком подій.

Евелін наклала на себе руки, і винен у цьому я. Її весілля з Рейвенкортом було покаранням, приниженням, яке мало підштовхнути її до межі, і, хай навіть мимоволі, я відіграв у цьому певну роль. Саме Рейвенкорта вона ненавиділа, саме моя присутність змусила її прийти до дзеркального ставка з пістолетом у руці.

А як щодо Морового Лікаря? Він же обіцяв мені свободу в обмін на розслідування вбивства, яке не скидатиметься на вбивство! Утім я на власні очі бачив, як Евелін застрелилася після того, як, охоплена відчаєм, утекла з вечері. Жодного сумніву щодо її дій чи мотивів немає, і це змушує мене замислитися щодо справжніх намірів мого тюремника. Може, його пропозиція була лише черговим знущанням, примарою надії, ганяючись за якою, можна збожеволіти?

«А як щодо цвинтаря? І револьвера?»

Якщо Евелін і справді зробила це через відчай, то чому вона менш ніж за дві години після вечері була в такому доброму на позір гуморі, коли супроводжувала Белла під час відвідин цвинтаря? І ще ж вона мала зброю — великий чорний револьвер, який насилу вмістився в її сумочці.

А застрелилася вона з маленького сріблястого пістолета. Нащо вона взяла іншу зброю?

Не знаю, скільки я так сиджу, розмірковуючи над цим, серед гостей, які завзято побиваються через трагічну подію. Поліція так і не прибуває.

Натовп потроху розходиться, свічки догоряють, бал остаточно завершується. Останнє, що проминає перед моїм внутрішнім поглядом, перш ніж я засинаю у фотелі, — це образ Майкла Гардкасла, який стоїть навколішки в траві, обіймаючи мокре тіло мертвої сестри.

21

День другий (продовження)

Отямлююся від болю. Боляче навіть дихати. Кліпаю, женучи геть залишки сну, і бачу білу стіну, білі простирадла й ляпки засохлої крові на подушці. Долоня під щокою, плівка засохлої слини приклеює верхню губу до кісточок пальців.

Цю мить я пам’ятаю, я бачив її очима Белла.

Я знову дворецький — дворецький після того, як його перевезли до сторожівні.

Біля ліжка чути чиїсь кроки. Судячи з чорної сукні й білого фартуха, це покоївка. У руках у неї велика розгорнута книга, і жінка гарячково гортає сторінки. Голова в мене надто важка, роздивитися щось годі, тому я видушую стогін, який має привернути її увагу.

— Йой, добре, ви очуняли, — каже вона, зупиняючись. — Коли Рейвенкорт залишиться на самоті? Ви цього не записали, але цей бісів бовдур відрядив свого камердинера до кухні нишпорити…

— Хто?.. — У горлі булькотять кров і слиз.

На креденці стоїть глечик з водою. Покоївка похапцем відкладає книгу, наповнює склянку й підносить її до моїх губ. Я ледь-ледь повертаю голову, намагаючись побачити її обличчя, але світ перед очима зараз же йде шаленими обертами.

— Вам не можна говорити… — каже вона, витираючи фартухом краплі води з мого підборіддя. Затинається на мить. — Тобто можна, але тільки тоді, коли вам поліпшає… — Знову затинається. — Узагалі-то мені неймовірно потрібна ваша відповідь щодо Рейвенкорта, поки мене через нього не вколошкали.

— Хто ви? — хрипко видушую я.

— Невже цей покидьок так сильно… Чекайте-но! — Вона схиляється до мого обличчя, пильно вдивляється карими очима. У неї пухляві щоки, вона бліда, з-під чіпця вибилися пасма скуйовдженого білявого волосся.

Раптом я розумію, що це та сама покоївка, яку бачили Белл та Евелін. Та сама, що наглядала за дворецьким, коли вони завітали до сторожівні.

— Скільки вже подоб у вас було? — питає вона.

— Я не…

— Скільки? — наполягає покоївка, сідаючи на краєчок ліжка. — Скільки втілень ви вже змінили?

— Ви Анна, — кажу, повертаючи до неї голову, щоб ліпше роздивитися.

Біль враз опалює мене аж до кісток. Покоївка дуже лагідно, обережно притискає мене назад до матраца.

— Так, я Анна, — каже терпеливо. — То скільки у вас уже було подоб?

Сльози радості навертаються на очі, приязнь переповнює мене по вінця, ніби тепла вода. Хай навіть я не пам’ятаю цієї жінки, але все одно знаю, що нас поєднують довгі роки дружби, відчуваю до неї якусь майже інстинктивну довіру. Ба більше, я просто неймовірно щасливий, що ми знову разом. Хоч як дивно таке казати про когось, кого геть не пам’ятаєш, але я розумію, що мені її страшенно бракувало.

Від почуттів, які відбиваються на моєму обличчі, у її очах міняться сльози. Нахилившись, вона ніжно обіймає мене.

— Мені також вас бракувало, — каже вона, озвучуючи те, що я наразі відчуваю.

Якусь мить ми обіймаємося, аж тоді вона кашляє й витирає сльози.

— Ну ж бо, годі вже, — каже, хлюпнувши носом. — Сльозами тут не зарадиш. Мені треба, щоб ви розповіли про свої втілення, бо потім ми тих сліз не збудемося…

— Я… Я… — намагаюся видушити крізь клубок у горлі. — Я отямився в подобі Белла, потім був дворецький, відтак Дональд Девіс, тоді знову дворецький, Рейвенкорт, а зараз…

— А зараз знову дворецький, — каже вона замислено. — Бог любить трійцю, еге ж?

Дівчина прибирає з мого лоба пасмо волосся й нахиляється ближче.

— Схоже, нас із вами ще не познайомили. Чи то пак мене з вами не познайомили, — каже вона. — Мене звати Анна, а ви Ейден Бішоп. Чи ми вже це з’ясували? Ваші появи чомусь відбуваються в хибному порядку, тому ніяк не