Читати книгу - "Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава"

– Усе готово! – промовив один з придворних чарівників. – Залишилося тільки дочекатися опівночі.

Дівчата випустили мене зі своїх обіймів, і ми усі то сиділи у цілковитій тиші, то розмовляли про щось цікаве, то знову замовкали.

У моїй голові весь час вирували різноманітні спогади. Як кажуть, усе життя промайнуло перед очима за одну мить.

Ось, я тільки увійшла через парадні двері нової школи, і моя нова вчителька повела мене довгим коридором, стіни якого були пофарбовані у світло-м’ятний колір. Відчинила дерев’яні двері і посадила за вільну парту поруч із рудуватим синьоким хлопцем – Зоряном. А ось, останній дзвоник, і ми – випускники школи, абітурієнти університету. А потім, вилажу із залізного воза, і мене від велетенського дракона рятує якийсь зеленоокий юнак, якого я вперше бачу. А потім він ще й насмілюється прийти ввечері у королівський двір… А я навіть і не зчулась, коли встигла закохатись у нього. І як так трапилось?.. А тепер час прощання. Ми з Джульєном залишаємо це чарівне казкове місце, де панує магія. Тут я зустріла своє кохання, з ним і повернусь додому. А Зорян – залишиться тут.

– Вже майже дванадцята, залишилося менше трьох хвилин, – промовив придворний чарівник.

Ми всі аж стрепенулись і перезирнулись. Знову обійнялися, попрощалися, побажали один одному щастя, здоров’я і усього хорошого, що тільки можна побажати.

Джульєн взяв мене за руку.

– Діано! Я сумуватиму за тобою! – розплакалася молодша принцеса.

– Джессі, дивись, щоб твій макіяж не зіпсувався! – сподіваючись заспокоїти дівчину, промовила я.

– О, хіба макіяж для мене важливіший за тебе!

– Бережіть себе! – вигукнула Ешлі і елегантно витерла рукою ледь помітні сльозинки, що покотились по її щоках.

– Зоряне… Усі… Прощавайте! Я дуже сумуватиму за вами усіма! Дякую, що ви весь цей час були моїми друзями. Я ніколи не забуду вас, – промовила я.

– Хай вам щастить, – відповів Зорян і взяв Ешлі за руку, – я вірю, що все буде добре. Прощавай, Діано!

– Прощавай! – ми востаннє обійнялись.

– Рівно дванадцята! – вигукнув придворний чарівник.

– Нам вже час, – Джульєн із усієї радості взяв мене за руку і підштовхнув до себе. Я відразу зрозуміла, що такі мої обійми з моїм другом йому зовсім не до вподоби.

– Прощавайте! – промовили ми з Джульєном і одночасно торкнулись чарівної книги.

Все навколо розмазалося і стало таким яскравим, що аж засліпляло очі. Я заховала обличчя в сорочці Джульєна, і він ніжно обійняв мене.

– Вже все закінчилось, – я почула голос мого хлопця прямо над своїм вухом і відштовхнула його.

Ми стояли у ліфті. На мені, з якогось дива, опинилися мої світло-блакитні джинси, футболка і чорна куртка, а на моєму правому плечі з’явився мій рюкзак. Поглянувши на Джульєна, я побачила, що на його спині теж є щось на кшталт рюкзака з його багатствами із чарівного світу.

– А де це ми? – хлопець здивовано розглянув кабіну ліфта.

– Пам’ятаєш, ти питав, що таке ліфт? Це він і є.

– Ого… Я собі інше уявляв, – він легко торкнувся рукою сірої стіни.

Раптом, двері ліфта відчинились, і ми вийшли прямо на поверх, на якому я жила раніше, ну, і житиму зараз.

Ми з Джульєном підійшли до дверей сто сорок першої квартири, я відчинила їх, і ми івійшли в середину.

Схоже, батьки ще не повернулись з роботи, вдома зовсім темно.

Я відразу ж дістала телефон з кишені джинсів і зателефонувала мамі. Не знаю, чи досі вона і тато вірять нісенітницям Зоряна. Пролунав гудок, другий, третій..

– Привіт, доню!

– Привіт! Мамо, я вже вдома.

– Справді? Цілісінький тиждень ми тебе не бачили! Як відпочили? О, ні, ви ж не відпочивали, а набиралися досвіду… Вивчали все у горах. Ми з татом вже їдемо, скоро будемо вдома.

– Гаразд.

Після такої довгої розлуки мені було дуже приємно знову почути мамин голос, а ще краще побачити і її, і тата.

– Ходи за мною, – я запросила Джульєна до своєї кімнати. Звісно, він не був у такому ж захваті, як я від його розкішних кімнат, але він сказав, що йому мінімалістичний стиль більше подобається. Ми присіли на диван, і я, все ж таки, не витримала, і тихо заплакала. Він лише сидів поруч, обіймав мене і заспокоював…

Коли мої батьки приїхали, я попросила, щоб Джульєн, як мій друг, залишився на кілька днів у нас вдома. Звісно, вони погодились, а вже за п’ять днів Джульєн продав частину свого багатства і купив собі квартиру прямо у центрі міста!

Незважаючи на смуток через розлуку, на мій подив, квітень промайнув дуже швидко.

Спочатку я плакала кожного вечора, бо сумувала за другом свого дитинства, а Джульєн лиш заспокоював мене. Як там Зорян? Що з ним? Чи не посварились вони з Ешлі? Абощо подібне.

Джульєн, немов прибулець з іншої планети, йому про все потрібно розповідати і пояснювати, що й до чого. Але я була готова до цього і намагаюсь якнайшвидше ввести його у курс життя у нашому світі.

Настав перший день травня. Сонце вдарило своїм золотавим промінням у вікно, пахкотіла зелень і цвіли різнобарвні квіти – Київ повільно прокидався від сну, поки ніч тихо ховалась серед кущів і листя дерев.

Я одягла свою улюблену чорну сукню з дрібненькими фіолетовими квіточками, срібний ланцюжок з кулоном у формі серця і, розчесавши волосся й зробивши звичайний буденний макіяж, вийшла з будинку.

У дворі мене, як завжди, чекав Джульєн. Не знаю чому, але він вважав своїм обов’язком кожнісінького дня супроводити даму свого серця до метро, а потім, насилу прощаючись з нею, відпускав у дорогу до університету. Ось і зараз ми підійшли до сходів метро, і хлопець обійняв мене.

– Все, бувай, інакше я спізнюсь на пари, – промовила я.

– Гаразд, гаразд, іди, – нахмурився він.

– Не сумуй! – я знову повернулась до сходів і почала спускатись униз, але, раптом, помітила дивну постать… Таку знайому… Високий чоловік з рудим волоссям, а зачіска з-заду точнісінько така, як у…